Одного зимового дня, вирішили навідати батьків, які живуть в селі. Ми й так бачимось доволі рідко, живемо майже за шість годин їзди від них, та ще у нас малі дітки, тому така довга дорога із ними трохи тяжко. Але ми собі запланували цю поїздку, чоловік спеціально взяв вихідний на роботі, аби гарно провести час із близькими.

Перед тим як поїхати, ми подумали, що варто батьків все-таки попередити про приїзд ще за декілька тижнів, щоб планів не будували. Так і зробили.

Коли ми вже більше частину дороги проїхали, я подзвонила до мами, щоб вона починала готувати картоплю, бо я із собою маю ще немало смачненького.

Мама була радісна, посміялась і сказала, що все буде виконано.

Через те, що вночі був сильний снігопад, в’їхати у село було край тяжко, а ще й коли під’їхали до воріт будинку батьків, то помітили, що там сніг теж не розчищений, і на порозі стояв тато, який вручив моєму чоловікові лопату і промовив:

«Ну здрастуй, зять! Тримай лопату і відкидай сніг, бо інакше не проїдеш!»

Мене звичайно це обурило, мій чоловік дивиться на мене розгубленими очима, а я на нього. Але він взяв лопату і почав відкидати сніг, а я стою й думаю, невже ніхто крім мого чоловіка не міг це зробити? А як же брат із жінкою своєю, вони ж тут поблизу стоять? А батьки? Всі ж знали, яку дорогу ми проїхали аби хоч трохи побути із ними, бо приїхали на зовсім мало часу, а замість того, щоб побути разом, ми витратили його на такі дурниці!

Коли уже запросили нас до столу, то картопля була вже холодна і не смачна. Чоловік був ображений поведінкою батьків, сказав, що більше не хоче їхати в гості, де його зустрічають із лопатою, щоб він сам собі відкинув сніг аби проїхати!

Я гадаю, так гостей не зустрічають…

КІНЕЦЬ.