Щиро хочу, щоб читачі зрозуміли мене та підказали мені, як краще поговорити зі своїми рідними, щоб у нас не виникло ніяких непорозумінь і щоб моя донька не образилася на мене, адже насправді, я дуже ціную її турботу.

Я взагалі ніколи не скаржуся, не прошу до себе уваги – живу собі спокійно, поки маю сили та здоров’я.

Чимало років я вже на пенсії, дуже чекала цей період, люблю тишу, відпочинок, навіть вдома з подружкою просто посидіти, випити чай з тістечком. Мені подобається такий собі спокій та тиша, коли я можу насолоджуватися життям.

Зараз я сама собі господиня, коли хочу – тоді і встану, що хочу – те роблю. Захочу погуляти – вийду, немає настрою у мене – з книжкою посиджу ввечері, або вишиваю щось собі, або подивлюся улюблену передачу якусь по телевізору.

Я радію самотності, як би це дивно комусь не звучало. Я з тих людей, які люблять спокій та тишу загалом.

Чому я це все розповідаю? Адже досить таки багато людей можуть мене зрозуміли, а моя рідна дочка – ні. Ярослава наполегливо заважає моєму відпочинку, а якщо я відмовляюся від її візитів, то ображається на мене, каже, що я вибаглива і мені вічно щось не подобається. Але це зовсім не так.

Я не сумую сама і якщо мені потрібно, вийду і на концерт, і в парк погуляти. Навіть в магазини люблю ходити одна. Дочка ж моя вважає, що в компанії веселіше, є з ким порадитися, не хоче, щоб я свою старість проводила на самоті.

Ярослава забіжить після роботи до мене мало не щодня, втомлена, в сумці продукти на вечерю принесе якісь. Ось і сидить, постійно одне і те саме запитує, а сама на годинник поглядає – треба додому бігти, справ у неї і вдома вистачає без мене. Час мій і свій витрачає! Кажу, треба буде – сама покличу, образиться, дверима стукне і йде. Чоловікові своєму скаже, що я сказала, щоб вона йшла додому.

Увечері приходить зять і запитує: “Що вам допомогти?” Нічого не потрібно нам.

На наступний день онука до мене просить йти: “Бабусю йди, розважай, а то зовсім відлюдькувата стає”. Ось він сидить зі мною пів дня, в телефон грає, а я телевізор дивлюся поряд з ним. Нагодую пиріжками, цукерок в кишені покладу. Хороший у мене онук. Каже: “В кіно давай тебе зводжу”. Мені з комп’ютером допоміг розібратися. Зараз кіно і вдома дивлюся, яке захочу.

Ярослава каже часто, що я завжди незадоволена ні нею, ні її чоловіком, ні своїм онуком. Але ж це не так, я зовсім такого нічого не маю на думці. Я намагаюся бути привітною зі своїми рідними, годинами уважно слухала все, що мені не цікаво зовсім, що вона розповідала: хто що на роботі говорить, де капуста дешевше, які новини чула у своєму дворі. Аби донька не ображалася на мене, бо вона мене по-іншому не зрозуміє, я просто мовчу і вислуховую все, що вона мені розповідає.

Як тільки Ярослава піде додому – зітхну з полегшенням, навіть кіт ховається, коли вони до мене приходять, коли донька прибирає в кухні все на свій лад. Потім знову все переставлю, як мені зручно, як я звикла, витрачу цілу годину після її «допомоги».

Як мені поговорити зі своїми дітьми, щоб вони зрозуміли і не ображалися на мене? Щоб зрозуміли, що мені зараз їх така допомога ще не потрібна. Я просто хочу побути сама, хоча дуже любою дітей. Хіба я багато прошу?

Фото ілюстративне.

Джерело