Усе своє життя я наголошував дружині, щоб вона менше потурала сину. Антон ще з дитинства звик, що вона прибігає до нього по першому його поклику та виконує усі його забаганки.

Ось тепер на старості років син вирішив вижити нас з нашого дому. Я вже старий та немічний, дружина за мною доглядає. Будинок у нас великий та хороший.

Після одруження Антон привів невістку до нас. Ця вертихвістка з міста мені відразу не сподобалась. Приїхала така вся зверхня та почала на все фукати. Грошей, щоб придбати житло у місті у них не було, тож довелося їм жити з нами.

Надовго Ірини не вистачило та вона почала нашіптувати Антону, що хату в селі потрібно продати та на вторговані гроші придбати квартиру у місті.

Дивне рішення. Антон одного разу нам сказав, що він єдиний спадкоємець і він ще молодий, йому потрібно працювати в місті. Ми вже своє віджили, пропонує нам переїхати в будинок для людей похилого віку, а хату продати. У мене від таких слів аж тиск підскочив. Невже ми заслужили таке відношення за все, що ми для нього зробили?

Ну де ви таке бачили? Як він взагалі міг подумати, що ми на таке погодимось? Він чоловік, хай вирішує свої проблеми сам. Я свого часу збудував цей будинок для своєї сім’ї, так він теж хай щось придумає. Хай їде на заробітки за кордон чи бере іпотеку. До чого тут наш будинок? Тим більше, що ми ще живі.

Питання про те чи буде він спадкоємцем тепер відкрите. Ми з дружиною порадились та, запросивши додому нотаріуса, вирішили, що будинок після того, як нас не стане, дістанеться сільській раді.

Від такої новини в Антона з Іриною аж очі на лоб полізли. Вони зібрали свої речі та поїхали. Ось і правильно. Хотіли жити в місті, їх мрія збулася, а нам хоч буде спокій на старості років.

КІНЕЦЬ.