Я з’явився на світ, коли батьки були ще дуже молодими. Можна сказати, що це й спонукало їх швидше побратись.

А от моя сестра одразу була бажаною дитиною. Коли народилась дівчинка, вони були неймовірно щасливими, бо мріяли про донечку.

Молодша сестра отримувала все найкраще. Варто їй було лише попросити й батьки виконували будь-яку її забаганку. А я постійно чув відмовки, такі як: “Ти старший, потерпи”, “Вона дівчинка, у неї більше потреб”, “В нас немає грошей. Увійди в наше положення. Вас же двоє”, “Те, що ти хочеш, то просто тимчасова забаганка”.

Ми вже давно дорослі, маємо власні сім’ї, але мама досі виділяє улюблену дитину, донька для неї на першому місці.

Це ставлення переноситься й на онуків. Сина моєї сестри бабуся з дідусем люблять більше, ніж моїх дітей. Це проявляється у різному ставленні. Я міг би не звертати увагу, але мої діти самі це помічають і ображаються.

Щоразу, коли вони приходять від моїх батьків, то жаліються, що бабуся з дідусем абсолютно не цікавляться їх справами. Їм байдуже до успішності онуків, до здобутків у школі та на секціях. В той самий час, порожню балаканину Дмитрика (сина сестри) слухають із задоволенням.

Навіть солодощі моїм дітям дістаються лише ті, які вже перебрав менший онук. А коли батько йде за покупками, то теж бере з собою лише дитину сестри.

Кожного разу мої діти відчувають на собі байдужість бабусі з дідусем, чия любов та увага повністю направлені на одного Дмитрика. Ще й дістається інколи на горіхи, якщо менший нажаліється, що його іграшки чіпали, чи з’їли останню цукерку.

Я намагався поговорити з батьками, пояснити, що відчував я і, що відчувають тепер мої діти, через їх не рівноцінне ставлення. Та вони запевняють, що любили й люблять нас однаково, а я все вигадую через свою егоцентричність та ревнощі. А також, повчають, щоб краще виховував власних дітей і не забивав лишнім голову.

КІНЕЦЬ.