Я народилася і виросла в невеликому провінційному містечку. Практично всі мої однокласники після закінчення школи поїхали вступати до столичних ВНЗ. По-різному у всіх склалося: хтось там і осів, хтось повернувся назад. Я теж мріяла вийти заміж в столиці, але не вийшло, навчаючись на п’ятому курсі, познайомилася з хлопцем, зустрічалися, начебто подобався він мені, а любові як такої не було, не уявляла я собі сім’ї без любові.

Додому повернулася з червоним дипломом, влаштувалася бухгалтером на місцевий завод, робота нудна, монотонна, але інших місць не знайшлося. Незабаром вийшла заміж за Михайла. Потім народилася у нас дочка, за нею син. Я з одного декрету пішла в інший, чоловік працював, намагався щоб у нас все було.

Важко було, добре хоч був город свій, шити вмію, грошей вистачало, але не шикували. Якось подзвонила однокласниця Світлана: — Привіт, Марія, як справи у тебе? Напевно знаєш в цьому році у нас ювілей — 10 років з моменту закінчення школи. Прийдуть все, тебе чекаємо в тому числі. — Добре, я постараюся прийти …

Я так здивувалася: стільки років пролетіло як один день. Підготувалася я до вечора грунтовно, одягла краще, на мій погляд, плаття, взяла фотографії наших дітей.

Ще на підході до школи була вражена — стільки шикарних машин … А коли зайшла в наш клас, мені закортіло стати невидимкою. Багатьох дівчат було не впізнати, вони немов стали ще красивіше думаю, у деяких навіть без пластики не обійшлося. Чула уривки розмов — обговорювали відпочинок, хвалилися шубами, машинами, заміськими будинками.

Я так і просиділа в сторонці, лише трохи поспілкувавшись з Лізою Іванової, але у неї вдома залишилися маленькі діти і вона втекла рано. Вечір пройшов непогано, але, зізнаюся, мене навіть не помітили … Минуло ще 10 років. У нашій родині за цей час намітилися серйозні зміни, на заводі у чоловіка французи відкрили нове виробництво і запросили його на стажування до Франції. Після цього він пішов на підвищення, відповідно — виріс дохід.

На роботу я вже не вийшла, а організувала розвиваючий центр для малюків з подругою. Ми самі не очікували, що справа піде. Тепер і ми могли собі дозволити відпочинок закордоном, дорогий автомобіль. З чоловіком ми почали збирати на новий будинок. Не за горами була наступна зустріч, запрошення на неї стали розсилати заздалегідь, організатором як і завжди виступила наша незмінна активістка Світлана Сидоренко.

Я одягла на вечір плаття, куплене в Парижі. Вибрала красиві туфлі на високих підборах. Йшла ледве-ледве, але і не поспішала, спеціально хотіла прийти одній з останніх, щоб вже точно бути поміченою. Увійшла в клас, кивнула дівчаткам «простіше» і підсіла до нашої «столичної» компанії.

Вони тріщали без угаву, я марно намагалася вставити хоч слово, та все було до ладу. Після декількох спроб підтримати розмову пересіла в компанію простіше.

У цій маленькій теплій компанії я опинилася найзабезпеченішою, але хвалитися нічим і не хотілося. Сиділи, базікали, і все було нормально, поки до мене не дійшов уривок фрази, що прозвучала за сусіднім столиком … — Марія робить з себе казна-що, плаття це мабуть з рук купила, я його ще в тому році на розпродажі бачила …

— Так, так вона на неї мабуть років п’ять збирала, пам’ятайте, яка була на тій зустрічі, не думаю, що в її житті може щось так кардинально змінитися. Я зробила вигляд, що нічого не чула, але по дорозі додому ревла не перестаючи. Біля будинку примудрилася зламати каблук і підвернути ногу.

Добре, чоловік ще спати не ліг, дочекався мене. Відвів мене у ванну, помив, налив гарячого чаю. А почувши мою розповідь посміявся від душі. — Ну, знайшла через що ревіти. Всім не догодиш … ну, хочеш завтра кинемо все і куди-небудь поїдемо … Я куплю тобі нове модне плаття … гроші ж у нас є. Щоб блиснути перед твоїми однокласницями? Я сиділа і слухала його. А потім подумала: а адже він має рацію.

Я самодостатня жінка, у мене є друзі, з якими можна обговорити все на світі, не тільки ганчірки і дорогі дрібнички. Вдома мене чекає чудовий чоловік і діти. У мене є улюблена справа! Я щаслива! І це найголовніше. А все інше — блиск і мішура … Навіщо доводити комусь, що ти щаслива? Але з тих пір я більше не ходжу на зустрічі однокласників.

КІНЕЦЬ.