Коли я вийшла заміж за Олега, ми стали жити у мого батька в селі. Він мав величезний будинок, і місця вистачало всім. Батько мав величезний город і ціле господарство. Ми з чоловіком постійно допомагали йому, орали з ранку до вечора. А ось мій брат – Богдан – приїжджав до батька лише один раз на рік, набивав свої сумки продуктами та їхав до наступного року.

З часом ми з Олегом змогли нагромадити rрошей, kупили ділянку недалеко від нашої та розпочали будівництво будинку. У середині будівництво трохи сповільнилося, оскільки rрошей поменшало. Але ми заощаджували на всьому, щоб мати можливість закінчити все якнайшвидше.

Якось ми вигадали, здавалося б, геніальний план: запропонували батькові продати його будинок, на виручені rроші швидко добудувати будинок нашої мрії – і перевезти його до нас. Але батько подзвонив своєму синові, і потім оголосив нам, що житиме до останнього свого дня в своєму домі.

Я впевнена, що Богдан просто не хотів відмовлятися від спадщини, тож і наговорив батькові всякого. Якось мій тато серйозно зах ворів. Ми доглядали старого, а Богдан жодного разу не приїхав: лише вислав якісь копійки на оnлату ліkування. Ми зуміли сяк-так закінчити будівництво і перебратися до свого нового будинку.

\Я приходила до батька кілька разів на тиждень, але старий вимагав, щоб я була абсолютно щодня. Мовляв, мешкаю на сусідній вулиці, нічого складного. Те, що в мене двоє дітей, батька чомусь не цікавило… Тоді я не витримала і прямо запитала: -Тож якщо тобі потрібна допомога, що це ти Богданові не дзвониш?

Нехай приїжджає та доглядає тебе щодня! -Ти Що, дурна? Він у місті живе, у нього родина, діти. Не може він! Звісно, не може. Але я впевнена: він приїде того самого дня, коли не стане нашого батька. Тільки заради того, щоби поділити зі мною його майно.

КІНЕЦЬ.