В цей день керівник був шалено роздратованим. Один із співробітників не прийшов на роботу. Зазвичай він не запізнюється настільки або ж попереджає про те, що буде відсутнім через поважну причину.

На його запароленому особистому комп’ютерів був важливий звіт, а доступу до нього вони не могли отримати. Тому довелося терміново телефонувати відсутньому колезі. Та слухавку взяла маленька дитина:

– Алло, а це хто?

– Привіт, сонце, а це з роботи твого тата турбують. Він вдома зараз?

– Так, удома.

По телефону можна було зробити висновок, що голосочку років 4.

– А можеш передати йому слухавку? Мені дуже потрібен він на декілька слів.

– Ні, не можу.

– А мамі тоді можеш дати слухавку?

– Ні, не можу.

Керівник вже не знав, як правильно підступитись, аби натрапити на співробітника. Тому вирішив попросити хоч когось дорослого до телефону.

– Ну от а ще хтось із дорослих є вдома?

– Так, є дядьки із поліції.

Коли Микола почув цю відповідь, то мало не перекинувся із кріслом. Такого повороту подій він точно не очікував. Але все ж скористався випадком:

– Тоді дай мені поговорити із поліцейським.

– А він теж не може говорити, бо зайнятий.

– А чим таким він зайнятий?

– Він розмовляє із моєю матусею.

Аж раптом на фоні почувся якийсь гул.

– А що там у тебе, сонце, відбувається? Чому такий галас?

– А це шумить вертоліт і команда пошуку.

– Що? Яка така команда? Кого вони шукають?

– МЕНЕ! – зареготався хлопчик та кинув слухавку.

КІНЕЦЬ.