Якось нещодавно я їхала на роботу тролейбусом. На кожній зупинці людей ставало дедалі більше. Думаю, вам не потрібно пояснювати, які там натовпи з самого ранку, коли всі кудись поспішають.

І трапилась там не дуже приємна ситуація. На одному із крісел сидів молодий чоловік, а над ним стояла жінка похилого віку із ціпком. З кожною зупинкою людей густішало, тому бабуся наближалась до чоловіка і в якийсь момент уже вперлась в його плече. Та коли він побачив її, то глянув із невдоволенням та промовив:

– Ви можете не лізти мені на голову? Якось заважаєте. Не думали?

Бабуся відразу відійшла від нього, навіть слова не промовивши. Це ж треба, в повному тролейбусі його напружує відстань. Гарно придумав.

На щастя, знайшлись небайдужі пасажири, які почали заступатись за стару. Раптом двоє молодиків встали із своїх місць, я подумала, що вони просто хочуть поступитись місцем, та вони дочекались зупинки і викинули нахабу на тротуар. А всі інші і слова не сказали, адже були цілком солідарними.

Потім ще багато хто перешіптувався, бо не розуміли, як можна сидіти, коли похилого віку людина ледве переступає з тою паличкою, а стоячи в маршрутці і втриматись на ногах не може.

Щодо мене, то я, звичайно, теж була сердита на того чоловіка. Як можна із зневагою ставитись до стареньких людей? Нікого ж це не омине і рано чи пізно ми будемо такими ж самими і нам доведеться мучитись з отакою невдячною та нелюдяною молоддю.

Сподіваюсь, той чоловік виніс для себе правильний урок.

КІНЕЦЬ.