16 років тому моя мама залишила нас із сестрою з бабусею та поїхала до Італії «на заробітки» після роз лучення з татом. Спочатку ми чекали на неї, але потім зрозуміли, що цього робити не варто, адже залишивши нас, мама геть-чисто забула про наше існування.

У це складно повірити, але за 16 років мама жодного євро нам не відправила… вона жила для себе, на втіху і ніколи не згадувала про нас. Нам пощастило з бабусею. Вона була нашим найкращим другом, підтримкою, вірним порадником та єдиним родичем.

Коли мама повернулася, мені вже було 31, а сестрі – 29. Нашої бабусі тоді рік як не було. Вона залишила свою трикімнатну квартиру нам із сестрою, а так як ми обидві були незаміжні, вирішили nродати квартиру і куnити собі дві однокімнатні, щоб у кожної був свій куточок.

На нашому шляху стала мама. Виявилося, весь цей час мама жила в Італії з якимсь чоловіком похилого віку, сподіваючись, що він залишить їй все своє майно, на маму чекало розчарування.

Виявилося, що вже за життя чоловік переписав усе на своїх родичів, а мама залишилася ні з чим. Вона ж з таким апетитом ні коnійки не відклала… думала, їй все просто за гарні очі дістанеться… Мама заявила, що квартира бабусі належить їй, і вона судитиметься за неї.

Звичайно, вона б нічого не виграла, але це забрало б у нас багато сил і часу. Потім мама дала свою згоду на nродаж будинку, але за умови, що спочатку ми купимо їй однукімнатну. Мама повернулася з Італії без нічого. Їй серйозно нема де жити. Ми ж не можемо виставити рідну матір за двері? Але й так не підуть справи. Вона вимагає те, що їй не належить.

КІНЕЦЬ.