Микола та Ліда все життя прожили разом. Різне бувало, але любили вони одне одного, оберігали. Особливо це до старості виявилося. Якщо затримається Лідочка у магазині, то Микола вже її зустрічати йде, сумки підхопить, донесе.

– Навіщо стільки набрала? Тяжкість така. Треба було мене з собою взяти. Допоміг би, – давав дружині настанови чоловік.

Поки ще сил вистачало і на дачу їздили. А потім вирішили дітям її віддати. Будинок там хороший, хоч взимку живи, та й сад великий. Всім дітям повідомили, а їх п’ятеро. Троє синів відмовилися, дочка відмовилася. У всіх своє є, чи займатися не хочуть. Адже кожне літо там раніше проводили. Подзвонив і молодшому, не сподівався, що погодиться. Подумаю, сказав. А потім передзвонив. Згоден. Його старший син (онук Миколи) одружився, а його дружина давно про дачу мріяла.

– Якщо не проти, то онук хоче. Ігор, – відповів син Миколі.

– Та я з радістю. Використовуйте. Бо ми думали вже нікому не треба. Приїжджайте, дарчу напишу, – зрадів Микола.

Дід, як і обіцяв на Ігора, все оформив.

Ігор із Зіною (дружиною) ремонт там невеликий зробили, сад облагородили, та й діда з бабусею іноді на дачу возили. До добрих рук будинок потрапив. Молодець Ігорчик, а ще більше молодець дружина в нього. І компот і варення зробила. А головне про стареньких не забувають.

Але Лідочки не стало. Залишився дід один у своїй квартирі. А що робити? Картоплю, яйця зварить. А котлети магазинні їсти неможливо. Не звик він до таких. Та й суп варити не вміє. Навіть змарнів трохи. Ніхто з дітей і уваги не звернув, здає старий, 78 років вже. Та й за дружиною сумує. Усі в одному місті живуть, а відвідують рідко.

Навіть Ігор два тижні не відвідував діда, тільки дзвонив, а по телефону дід не скаржився. Зіна лежала в пологовому, у них народився другий син. Ось він і не встигав.

Зіну виписали і Ігор поїхав до діда.

– Ну, що ж ти мовчав. “Все добре.” Треба сказати. Адже я суп варити вмію. Поїхали до нас. Можеш у нас залишитись, а можу назад привезти, – запросив дідуся внук.

– У вас дитина маленька. Не буду заважати. Назад поїду, – відповів Микола.

Дід поїв і не помітив, як заснув на дивані. Розморило. Ігор не став його турбувати, прикрив ковдрою.

З того часу Ігор та Зіна щодня відвідували діда. Готували йому, прибирали у його старій квартирці. Зіна навіть із маленькими дітьми встигала все.

Діти Миколи приходили нечасто. Зі святом привітати чи грошей попросити, у діда пенсія велика. Дивувалися, що дід став краще виглядати.

Але час минав, і дід занедужав. В палату поклали. Перша до нього (після Ігоря) дочка прийшла.

– Тату. Я в тебе одна дочка. Я думаю, чесно буде, якщо квартира мені дістанеться. Мені жити десь треба, я на розлучення подала. Доглядатиму тебе.

– Я втомився. Спати хочу, – сказав Микола і заплющив очі.

– Тату! Я нотаріуса приведу, ти згоден? – не відставала донька.

Відповіді дочка не отримала. Батько не хотів із нею розмовляти. Не буде він їй пояснювати, що квартира давно належить Ігору. Дід сам так вирішив.

Після виписки дід прожив ще місяць. Дочка приходила лише один раз. Подивилася і пішла, який тут заповіт. Ігор із Зіною чергували по черзі. Залишати старенького одного не наважувалися.

– Ігоре, підійди сюди. – сказав одного разу дід, – час мені до Лідочки. Живіть дружно, ви найдостойніші з нашої родини. Ніхто не заслужив. Поки це вороння не налетіло все забери. У мене грошей багато, з собою не візьму, – дід посміхнувся, – все вам. Там у шафі сумочка Ліди, така блискуча. Подивись. Все тобі. А на прощання у серванті, у чайнику гроші, там на все вистачить .Сам розпорядися всім, а то ці розтягнуть. Іди. Віднеси додому. А потім із Зіною разом приходьте.

Ігор знайшов бабусину сумку і забрав її додому. Грошей там справді було багато. Повернувся він разом із Зіною.

– Прийшли. От і добре. Пора мені, думав не встигнете

Діда Миколи не стало. Все лишилося онуку Ігору. Як і припускав дід у хаті одразу почали шукати гроші.

– Ось гроші на прощання і на все інше. — Аркадій показав родичам, — дід просив мене все організувати.

Ніхто сперечатися не став, займатися жалобними заходами ніхто не хотів. От якби грошей було багато, а то нехай онук бігає.

Запитань Ігору не ставили і допомогу не пропонували.

Тільки після відходу батька все про спадщину переживали. Кожен із них сходив до нотаріуса. Навіть одне одному не говорили. Квартира, дача, а може ще й рахунок у банку. А спадщини нема. Нічого у діда Миколи вже не було. Тільки онук та його родина.

Родичі образилися, але промовчали. Видно не заслужили.

КІНЕЦЬ.