З моїм чоловіком трапилось нещастя. На роботі йому стало зле і колеги викликали швидку. Його забрали до лікарні з підозрою на апендицит. Після огляду у лікаря, діагноз підтвердився. Через годину Назар зателефонував до мене, щоб усе розповісти та попросив привезти йому капці, домашній одяг та засоби гігієни.

Я сказала, що зараз все привезу, у надії, що батьки побудуть з дитиною. Нашому новонародженому синочку лише чотири місяці. Не хотілось його везти в лікарню.

Подзвонила мамі, попросила терміново приїхати посидіти з онуком, доки я провідаю Назара. Але вона відповіла, що приїхати ніяк не зможе. Вони відпочивають на дачі й батько випив, тому за кермом не поїде. Сказала попросити свекруху, щоб виручила.

Дзвоню свекрусі. Та, вислухавши усю історію і моє прохання, сказала, щоб я нікуди не їхала, вона й сама може завезти йому речі. Мені це не до душі, знаю, як вона потім все перекрутить, але вибору я не мала, почала складати речі.

Наступного дня повернулись мої батьки й я нарешті змогла відвідати свого чоловіка у лікарні. Його сусід по палаті переказав мені усі ті ласкаві слова, що говорила про мене свекруха, коли я вчора не приїхала. Мене це не здивувало, вже не вперше вона поливає мене брудом, але все одно образливо, що кожного разу у всіх бідах мене роблять винною.

Я кохаю свого чоловіка й хотіла його підтримати після операції, як би не завадили обставини. Не могла ж я лишити малесеньку дитину саму вдома і свекруха це прекрасно розуміє.

Мамина реакція теж неприємно здивувала. Вона дорікнула мені, що мій дзвінок зіпсував їм вчора настрій і застілля було зіпсовано.

І як мені ставитись до найближчих родичів після цього? Невже вони не думають, що й з ними колись може трапитись якась неприємність і тоді я думатиму чи допомагати їм чи ні.

КІНЕЦЬ.