Коли ми з дружиною дізналися про вагітність то були шоковані. Правда, я приємно шокований, а кохана – не дуже. Вона постійно твердила мені про самореалізацію, кар’єру, підвищення, а я хотів діток, сім’ю.

Тому й переконав її не позбуватись дитини, навіть пообіцяв, що коли маля народиться, то будемо доглядати за ним 50 на 50. Щоправда, тут я лукавив, адже коли говорив це, то десь у глибині душі надіявся, що із народженням дитини у Олі прокинеться материнський інстинкт і вона сама не захоче залишати малюка ні на мить.

Щодо коштів, то заробляли ми з дружиною приблизно однаково, щоправда, моя заробітна плата годувала сім’ю, а коханої була призначена для задоволення власних потреб. А я навіть відкладати інколи міг.

Місяць після народження донечки Оля чесно провела з дитиною і я почав плекати надії, що так буде й надалі. Проте рівно за 30 днів дружина нагадала про договір і пішла на роботу. Мені страшенно це не подобалось. Та свій місяць я відсидів без дорікань. А коли моя черга сплинула, то почав нагадувати Ользі про її час, але вона і чути мене не хотіла.

Постійно тільки плакалась, що хоче розвиватись як спеціаліст, а не пелюшки прати. Я не міг зрозуміти такої позиції. Я ж і так забезпечую сім’ю, які проблеми? Грошей завжди вистачатиме. То чому не піти на поступки і не залишитись удома?

Найбільше мене ображало, що дружина ніби й не хоче проводити час із дочкою, думає лише про свої справи на роботі. Невже так може вчиняти справжня матір? Коли я сказав щось про декрет, то вона випалила, що не збирається всім жертвувати заради моїх забаганок. Але які це забаганки? Наша дитина – забаганки?

Я вже не знаю, якою мовою говорити і як доносити, що мені хочеться бачити поряд люблячу маму та турботливу дружину, а не бізнес-вумен, яка готова перегризти всім горлянки заради вдалого договору.

КІНЕЦЬ.