Ще в юності Андрій зрозумів кілька важливих речей.

По-перше, жінки грають у житті дуже велику роль.

По-друге, він довго бути з однією жінкою не може, бо легко закохується.

А по-третє, якщо терміново щось не придумати, то, виходячи з першого й другого, про щасливе і спокійне життя можна й не мріяти…

-Значить треба щось придумати, – вирішив він. – Інакше про яке щастя може йти мова? Нескінченні весілля тоді, чи як? А отже, і сварки, зради, розлучення, поділ майна, аліменти та інші неприємні речі, які псують життя чоловіка. Ні! Треба терміново щось придумати!

Андрій майже всю ніч не спав. То одне вигадає, то інше. Все не те. Все нікуди годиться. Всюди є свої слабкі сторони.

Вже зневірившись, Андрій думав, що мабуть і не вирішити йому оце складне завдання. Як раптом його осяяло!

-Не зв’язуватися з незаміжніми і без дітей! – вигукнув Андрій, злазячи з ліжка. – Тому що всі проблеми від цього!

Сон як рукою зняло. Звісно! Після такого відкриття, тут уже й не до сну.

-Невже й справді все так просто! – дивувався Андрій. – Тепер мені нічого не страшно. Добре, що я вчасно це зрозумів.

З цього моменту жінки, які були незаміжня і у яких не було дітей, перестали існувати для Андрія в принципі.

А з уже знайомими незаміжніми та бездітними жінками він припинив усілякі стосунки.

-Досить! – казав Андрій, видаляючи в пам’яті телефону всі непотрібні йому контакти. – Награвся. Мені вже 20! Скільки можна! Пора ставати дорослим. Поки не пізно.

Андрій все переглядав список номерів у телефоні.

-Хто наступна? Віра! Чудово. Двадцять років, жодного разу не була одружена, дітей немає, а отже, прощавай, Віро, назавжди. Те саме стосується і Наді, і Галі, і Світланки і… Вас, Ірино Олегівна, це теж стосується. Викреслюю. Прощавайте назавжди. Втім, що це я? Не назавжди, звісно. Ось якщо вийдете заміж, станете мамами, тоді, можливо, у нас щось і вийде…

…Минуло п’ятнадцять років.

-Як у тебе так виходить, Андрію? – дивувалися друзі. – Ми вже по два-три рази розлучилися, купу грошей на цьому втратили, частини майна втратили, нервів скільки попсували, а ти ще жодного разу одружений не був! І не так багато у нас жінок було. Стільки ж, скільки й у тебе. Чому ти можеш спокійно закохуватися і все собі дозволяти, а ми ні? І зрештою, ми всі – у збитках, а ти – у прибутку.

Ми всі чоловіки зрадники і аліментники, ледве-ледь кінці з кінцями зводимо, а в тебе он вже пару квартир, дач, машин. А ми? Адже теж не старі ще, як і ти. Адже нам, як і тобі, тридцяти шести ще немає.

-Відкрий секрет, Андрію, – просили друзі. – Допоможи. Адже не чужі ми тобі!

Знали друзі Андрія, що має він якусь таємницю…

-Дивно, що самі здогадатися до цього не могли, – думав Андрій, з жалем дивлячись на друзів.

-Є такі секрети, які нікому не можна відкривати, – сказав Андрій. – Але я не забобонний. Запитуйте, а я відповім на всі ваші запитання.

-Ну, розкажи спочатку, як живеш, чим дихаєш?

-Що про мене говорити, – відповів Андрій. – Відкриваю ще один магазин. Купую ще дві квартири. Добудовую ще один будиночок. Ах, так! Мало не забув. Адже я розлучаюся з Марією Петрівною.

-Як так? Чому? Адже у вас таке кохання було. Три роки ви душа в душу, можна сказати, жили. Ми на вас дивилися, раділи.

-Все скінчилося, друзі мої. Все! Іншу зустрів. Закохався. Не повірите, ніби вперше!
-Це ж треба! Як вперше! А Марія Петрівна, що?

-А що Марія? У неї зараз і без мене клопоту достатньо. Молодша дочка до школи йде цього року. Старший син – двієчник, ледь школу закінчує.

Ще в чоловіка її якісь неприємності на роботі. Я їй чесно все розповів, що покохав іншу, і нам треба розлучитися назавжди.

А вона навіть рада, що ми розходимося. Їй зараз про стільки речей треба думати. Загалом, не до кохання їй. Розлучилися тихо, спокійно…

-А кого ти зустрів, Андрію, у кого закохався? – поцікавилися друзі.

-Ну-у! – захоплено відповів Андрій. – Жанна Юріївна. Мрія, а не жінка. 27 років. Заміжня. Троє дітей.

-Троє?! – здивувалися друзі.

-Саме так, – сказав Андрій. – А без дітей не можна. Ризик, що чогось від мене вимагатиме, якщо дітей не буде.

-А чоловік що?

-А що чоловік? Він знає свою справу. Цілими днями по всій країні метушиться. Успішний підприємець! Думає зараз тільки про справи.

-Ну, це й зрозуміло, – відповіли друзі. – Стільки ротів. Спробуй прогодуй усіх. Про що йому й думати, як не про роботу. А вона любить тебе, а не чоловіка?

-Чоловіка поважає, а мене обожнює, – спокійно відповів Андрій. – Каже, що їй від мене нічого не треба. Аби, каже, хоча б іноді бути зі мною поряд. А я відповідаю їй взаємністю.

-У вас, значить, кохання взаємне, – заздрісно сказали друзі.

-Мало того, що взаємне, – спокійно сказав Андрій. – Так ще й безумовне. Ніхто ні від кого нічого більшого не очікує.

-Треба ж! – захоплено сказали друзі. – Кохання, і ніхто нічого не очікує. Фантастика…

-Ось таке моє життя, – сказав Андрій і подивився кудись у далечінь.

Начебто щось і зрозуміли друзі. Але тінь сумніву залишалася. Почали шукати слабкі місця.

-А раптом у вас той… – сказали друзі. – Теж дитина буде! Чи не думав про такий розвиток подій?

-А тут і думати нема про що, – сказав Андрій. – Не моя проблема. Про це нехай вона і її чоловік думають. Не стане ж вона при живому чоловікові претензії мені пред’являти?

Тим більше, що вони вже мають трьох дітей. Та в мене вже було одного разу таке. Чотири роки тому. З Аллою Володимирівною. Пам’ятаєте Аллу Володимирівну?

-Пам’ятаємо, звісно. У вас тоді теж велике кохання було. Поки ти не зустрів Марію Петрівну і не закохався.

-Так от, – продовжував Андрій. – Коли я почав зустрічатися з Аллою Володимирівною, вона вже мала двох дітей. А невдовзі народилася й третя.

-І що?

-Усі були щасливі, – відповів Андрій. – Особливо її чоловік. Ну, а потім я закохався в Марію Петрівну, і ми по-доброму розлучилися з Аллою Володимирівною. Тепер, сподіваюся, розумієте, друзі, чим моє життя від вашого відрізняється?

-Начебто розуміємо… – відповіли товариші.

-Нічого ви не розумієте, – думав Андрій. – Якби розуміли, то жили б зараз, як тільки й повинні жити нормальні мужики. Весело, безтурботно, щасливо.

А вони? Тридцять п’ять років уже, а все тягаються з незаміжніми! Розуміємо, кажуть…

-От і добре, що ви розумієте, – сказав Андрій. – А мені пора. Я сьогодні з Жанною Юріївною вечеряю.

Жанна Юріївна звернула увагу на Андрія, ще коли він з Аллою Володимирівною спілкувався.

-Кумедний дядько, – сказала собі Жанна Юріївна. – За такого багатства і з таким велелюбним серцем і досі неодружений? Дивно… Тут щось не так. Треба буде до нього придивитися.

Ось Жанна Юріївна і придивилась. Багато чого зрозуміла.

А коли зрозуміла, то почала діяти. Дочекалася, коли Андрій розлучився з Аллою Володимирівною і почав зустрічатися з Марією Петрівною. Втерлася в довіру до Марії Петрівни. Через неї вийшла на Андрія.

Представилася йому, як молода, двадцятисемирічна дружина успішного підприємця й матір трьох чудових дітей.

Жодного чоловіка, а тим більше дітей у Жанни Юріївни, звичайно ж, не було!

Вона це спеціально придумала. І план її вдався!

А Андрій легковажно взяв, і повірив їй на слово. Хоча, чесно кажучи, Андрія можна зрозуміти. Він закохався.

А крім того, хіба міг він подумати, що жінка стане таке на себе наговорювати, що одружена, що діти є? Ні звичайно. Йому це й на думку не спало. Навпаки!

-Це дуже добре, Жанно Юріївно, що ви заміжня і у вас є діти, – вигукнув Андрій одразу, як почув про дітей та чоловіка. – Троє дітей, ви кажете? Чудово. Я вас люблю, Жанно Юріївно. І хочу, щоб ми були хоч іноді разом.

Через якийсь час у Андрія начебто з’явилися деякі підозри. Не щодо чоловіка, який вічно в роз’їздах, а щодо дітей.

-Хочу подивитися на твоїх малюків, – сказав Андрій.

А Жанна Юріївна, що? Хоче подивитись дітей? То будь ласка. Показала йому трьох немовлят.

Вона їх узяла на якийсь час у своїх подружок. Тим самим треба було дітей залишити з кимось, щоб весело провести час. Ото Жанна Юріївна і запропонувала їм свої послуги няньки. У результаті всі щасливі. Особливо щасливим був Андрій.

-Це ж треба! – вигукнув Андрій. – Три дівчинки, а на тебе не схожі. Дві – руді, а одна – блондинка. А ти – брюнетка.

-Яка блондинка – та у батька, – спокійно сказала Жанна Юріївна. – А руді – це, мабуть, в бабусю.

Словом, заспокоївся Андрій і більше про це не думав. І даремно заспокоївся. Бо незабаром йому довелося одружитися з Жанною Юріївною. І сталося все це так безглуздо, а головне, несподівано, що Андрій і зробити нічого не встиг.

Андрій тоді приїхав у гості до своїх батьків. Він забрав з машини важкі пакети з продуктами й попрямував у підʼїзд.

Андрій підійшов до дверей квартири й натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила його мати.

-Ой, Андрійчику! – залепетала вона з порога. – А що ж ти нам нічого не казав про свої плани на майбутнє?! У нас тут гості і ми вже все знаємо!

-Які ще гості? – Андрій здивовано дивився на матір. – Що я мав сказати?

Він поставив пакети в коридорі, зайшов у вітальню й оторопів.

-Як таке могло статися, – тільки й подумав він.

А там уже сиділа Жанна Юріївна, яка й розповіла своїм майбутнім родичам, що у них із Андрієм дитина буде. Та й не одна. Двійня!

А батьки й раді. Та що там раді? Щасливі!

-Дякувати Богу, синку, – сказала мама Андрія. – Дожила. Тепер і ти одружишся. Й одразу двоє дітей! Чи це не диво!

-Нарешті! – сказав тато Андрія. – Перестанеш по дівках бігати і візьмешся за розум!

Андрій так і застиг від здивування. Як так? Чому? З чого раптом він перестане по бабах дівках і візьметься за розум? З якого такого дива?

-Я не розумію, що відбувається, Жанно Юріївно? Ви чому тут? Чай п’єте з вишневим пирогом, дивлюся. Розмови дивні з моїми батьками ведете. За моєю спиною. Хіба ви знайомі? І що за маячню верзуть мої любі батьки? Діти якісь? Чиї діти? Хто одружується? Нічого не розумію!

Отут Андрій і дізнався всю правду. Що й чоловіка у Жанни Юріївни немає, і дітей немає, а Жанні Юріївні, виявляється, і не двадцять сім років зовсім, як він наївно припускав, а всього лише двадцять три.

-Я думав, Жанно Юріївно, що це ви просто добре виглядаєте ще, – дивувався Андрій, не знаючи, що й сказати. – А виявляється, ви й заміжньою жодного разу не були, і дітей у вас немає! Що за жарти? Вимагаю пояснень.
Жанна Юріївна сказала, що взагалі не розуміє, про що йдеться.

Сказала, що коли Андрій її не любить і не хоче одружитися, то й не треба. А пояснювати щось вона не збирається.

І настрою немає, та й не в тому становищі вона зараз, щоби щось там пояснювати. А щодо дітей, то вона й сама зможе їх виростити.

-Легко, – сказала Жанна Юріївна. – З твоєю, ясна річ, допомогою. Аліменти та й все інше. А чоловіка я собі знайду іншого, якщо ти не хочеш. Охочих на багату жінку з дітьми знайдеться. Так що, якщо не любиш, то й розмовляти нема про що. Я пішла.

Але тут втрутилися батьки.

-Як це не любить? – грізно промовила мама і подивилася на Андрія. – Ще як любить. Так, Андрію?

-Але, мамо! – вигукнув Андрій.

-І буде любити все життя, – не менш грізно додав тато.

-Але ж, тату! – вигукнув Андрій. – Я ще такий молодий. Адже в мене все життя, можна сказати, попереду. Ви ж знаєте. У мене все тільки починається, і я… Я ж ще дитина, ви самі говорили. Що змінилося? Ви мене більше не любите?

Андрій багато чого говорив, але його вже ніхто не слухав.

Його слова були нецікаві, не хвилювали нікого й проскакували повз вуха тих, кому були адресовані. Його батьків цікавили інші питання.

По-перше, весілля.

По-друге, народження онуків.

А всі це скиглення Андрія з приводу його молодого життя та іншого сприймалося батьками не інакше як капризи дитини.

Друзі Андрія, яких, звичайно ж, теж запросили на весілля, дивувалися.

-Як таке могло статися? – питали вони один одного.

-Щось ти темниш, Андрію, – грізно сказали друзі. – Нас чому вчив? Казав, що одружуватися не збираєшся, тому стосунки заводиш тільки із заміжніми і у яких діти.

-Та я… – намагався виправдатись Андрій. – Повірте, друзі, я й сам…

-От як нам тепер жити, Андрію, скажи? – говорили друзі. – У що вірити? Якщо навіть найближчий друг не хоче відкрити нам секрет свого щастя.

-Слухайте, я…
-А може, ти тепер став забобонним, і серйозно віриш у те, що кохання, як і бізнес, можна наврочити? І тому боїшся відкрити нам свій секрет у коханні?

Андрій замислився.

-Але ж так воно і є, – подумав Андрій. – Наврочив я своєму щастю, коли розповів друзям свій секрет. Ось у чому вся справа. І щастя покинуло мене. Тому що щастя не любить, коли ним хвалитися. І тепер я став таким самим, як вони. Та що там, як вони. Я став таким самим, як усі…

З цього моменту всі жінки, а не тільки ті, які незаміжні й у яких нема дітей, перестали існувати для Андрія в принципі. Андрій сумно глянув на своїх друзів.

-Хочете знати секрет? – Андрій сумно посміхнувся.

-Звісно, ​​хочемо! – відповіли друзі. – Ми ж такі самі, як і ти. Ми не можемо любити одну жінку довго. Ми надто закохані.

-Не вірте жінкам, мої друзі! – тихо сказав Андрій. – Не вірте заміжнім і тим, які незаміжні. Не вірте тим, хто має дітей і хто їх немає.

Не вірте жінкам у принципі! Якщо ви надто закохані, якщо ви дійсно не можете любити одну жінку, то для вас іншого секрету щасливого життя немає і не може бути…

КІНЕЦЬ.