-Дітей виховали, і як тільки вона вийшла на пенсію, то одразу і втекла від мене, уявляєш?! – скаржився сивий чоловік у капелюсі своєму партнеру по грі в шахи.

Осінь тільки-но почала розкидати своє золоте листя у дворі. Погода стояла чудова. Дихалося легко й вільно.

Так уже повелося, що влітку пенсіонери проводили весь час у парку біля їхнього будинку.

Знайшли собі невеликий куточок з трьома близько розташованими лавками і зустрічалися там все літо, як тільки спека відступала.

Хороша звичка з приходом холодів нікуди не поділася. Так само виходили сивочолі чоловіки провести час на лавках біля будинку.

-Так прямо й втекла, може, не вона, а ти винен?! – посміхався партнер по шахах навпроти. – Від хорошого чоловіка не втікають.

Олег і сам кілька років тому в такій ситуації був, тому розумів, де може бути зарите те саме коріння цієї втечі.

Сивий чоловік у капелюсі підняв на Олега свої очі, такого ж кольору, як волосся, й посміхнувся.

-Шах і мат тобі, Олеже. А що стосується дружини – так це вона на зло мені зробила! Знає, що я без неї ніяк, от і зробила таке – щоб знав.

Перед відходом так і сказала:

-Набридло мені, Миколо, тебе обслуговувати! Нічого без мене не можеш, от йду, щоб ти зрозумів, як це.

Навіть не сказала, куди пішла…

-Ну і як воно тепер, Миколо? – запитав Олег, згадуючи свої відчуття.

-Погано… Точніше сумно! Хотів від радості першого ж дня погульбанити. Навіть біленьку купив… Приніс, у холодильник поклав, а от дістати так і не зміг.

Ніхто не свариться, що не можна, мовляв, не смій. Шуму навколо немає. От і розхотілося зразу мені. Така туга одразу найшла на мене…

Олег засміявся. Він розумів Миколу. Сам через це пройшов. Прямо точно так, як описав Микола.

Микола замислився, дивлячись на шахівницю.

Чоловіки, які стояли поряд, дивилися на те, що відбувається, чи то з хвилюванням, чи то зі співчуттям.

Без дружини в такому віці ніхто не хотів залишитися.

Хоч і були у всіх неприємні моменти у повсякденних буднях, але на те вона й друга половинка, щоб доповнювати.

-А ти подзвони їй, скажи, усвідомив, каюся, – запропонував чоловік трохи молодший за інших.

Микола махнув рукою:

-Хто її зрозуміє, що їй треба?!

-Я ось пам’ятаю, що як маленький був, то кізочок в селі пас на лузі, – раптом заговорив сусід Миколи з пʼятого поверху. – Якщо якась кізочка-втікачка повертатися не хотіла, то я її морквиною приманював. І ти свою примани! А там закрутиться все само собою…

-Чим приманювати?! – засміявся Микола. – Все вона має, тут треба не помилитися…

-А давай, я подзвоню, скажу, що приходив до тебе вже разів п’ять, а ніхто не відчиняє? – запропонував сусід по сходовому майданчику.

-Ого! Точно! – аж стрепенувся Микола. – Повернеться, прилетить одразу, й подумає, що сталося щось. А я ось він – квіти там, торт!

На тому чоловіки й розійшлися…

…Наступного дня, як і домовлялися, сусід по сходовому майданчику Володя, зателефонував до дружини Миколи й розповів, що давно його не бачив і не відчиняє він двері.

Раптом, щось сталося, приїжджайте…

Микола ж часу не гаяв, збігав з самого ранку в магазин, прикупив смаколиків. Потім забіг у квітковий, взяв три гвоздики і помчав додому.

-Фух, ну й набігався я! Втомився… – подумав Микола.

Але вирішив, що в домашніх штанах вибачатися недоречно.

Він переодягся у свій сірий костюм, що дружина на поминки купила, і став на кухні стіл накривати.

Ось уже все й приготував, ігристе й торт у холодильник поставив, воду в чайнику закип’ятив. Сидить, чекає.

Жарко в костюмі. Але зняти не можна, треба постати перед Марійкою у всій красі!

Бігав він, бігав до вікна. Не йде дружина!

Потім вирішив, що з квітами її зустрічатиме. Взяв гвоздички, одна ще й надломилася, як на зло.

Дістав біленьку, чарку пригубив, щоб не так хвилююче було.

Так і просидів годину з квітами в руках на дивані, поки в сон хилити Миколу не стало.

Чоловік вирішив, що почує, коли дружина зайде і ліг обережно на диван, щоб костюм не пом’яти.

Квіти в руках стиснув, поклавши на груди, щоб потім не шукати похапцем…

…Дружина Миколи приїхала аж надвечір. З іншого міста від сестри п’ять годин тільки поїздом добиралася, потім на таксі.

Біля під’їзду Марія глянула – а у вікнах її квартири світла немає!

Жінка дуже запереживала і швидко помчала в підʼїзд.

Марія підійшла до дверей квартири, тихенько відчинила своїми ключами два замки і зайшла всередину. Тихо вдома… Не чути її Миколи…

-О, Господи, невже з Миколою щось сталося, – подумала вона.

Марія увімкнула світло в коридорі і зайшла у вітальню.

Вона глянула на диван і аж присіла від побаченого!

Там, на дивані, лежав Микола… У костюмі… Дві пониклі гвоздички в руках затиснуті…

Марія стала на коліна перед чоловіком і кілька хвилин з похиленою головою сиділа, а потім уже й сльози самі полилися.

-Марійка! Повернулася! – посміхаючись, простягнув Микола дружині квіти.

-Живий! – закричала Марія. – Гульбаниш, чи що! Я так і знала, навіть на тиждень залишити не можна, ось що ти за чоловік такий Миколо?!

Марія все сварилася, а Микола сів на диван і, не перестаючи, посміхався.

-Як же ж добре, як затишно стало вдома, – думав він. – Повернулася втікачка моя! Таки приманив, кізочку свою…

-Сидить, усміхається! – не вгамовувалася дружина. – Я тобі влаштую!

-Ох і люблю я тебе, Марійко, так люблю, що більше не відпущу, – спокійно сказав Микола.

Дружина від таких слів навіть сваритися перестала.

-Я за тиждень все зрозумів… Не залишай мене, не кидай, все зроблю, що захочеш…

-І гульбанити не будеш?

-То я й не гульбанив, поки тебе не було. Так пригубив зараз тільки.

-Ну гаразд, – дружина пройшла на кухню й увімкнула світло.

-Ах… Ох… – тільки й лунало з кухні.

-Хороша морквина, – тим часом думав Микола. – Тепер треба щодня чимось дивувати, і більше не втече Марійка моя…

КІНЕЦЬ.