Осінній день видався похмурим. Сіре небо не пропускало жодного сонячного промінчика, було похмурим і байдужим.

Це не додавало настрою…

Анатолій дивився у вікно й думав свої сумні думки.

Потім він перевів погляд на фотографію у чорній дерев’яній рамці. Рита усміхалася йому своєю такою знайомою, загадковою усмішкою.

Такою він запам’ятав її на все життя, коли рівно рік тому розлучившись з нею назавжди…

Сьогодні була річниця, як її не стало й Анатолій збирався на цвинтар. Він ретельно причесався, одягнувся тепліше, й подався туди, де бувати не любив, але водночас його туди дуже тягнуло.

Гіркота втрати змішувалася з надією, що Рита чує його, а може, навіть і бачить у цьому самому місці.

Дорогою він купив букет осінніх айстр, рожевих, бузкових і білих, і поїхав автобусом, розмірковуючи про тлінність існування. Навіщо він живе, навіщо, для кого, для чого?

Дочка далеко, за кордоном, одружена. Сюди очей не показує. Онук теж росте без його участі.

Всі ці відеодзвінки тільки тугу наганяють, розмовляєш, як із телевізором…

І якщо Наталя навчилася вдавати, що їй все цікаво, що з ним відбувається, то онук намагається скоріше сказати що в нього все чудово і з радісним вигуком:

«Бувай, дідусю!», помчати у своє життя, до якого йому, Анатолію, теж ніяк не достукатися.

Сьогодні ввечері вони, звичайно ж, дзвонитимуть, поминатимуть Риту. Наталя сплакне, а онук скаже:

«Тримайся, діду. Ми з тобою!»

Хіба це життя? Навіщо воно йому таке? Робота обридла, але на пенсію Анатолію теж не хотілося. Чим він займатиметься? Города в нього немає, хобі теж.

Дожив до похилого віку, і ні в чому не досяг успіху. Усіх розгубив, залишився один, як палець.

Автобус нарешті зупинився біля воріт цвинтаря. Йшов дрібний неприємний дощ, довелося підняти комір.

До памʼятника Рити він добрався важко, ковзаючи на глиняній доріжці.

А ось і вона, люба, рідна… Точніше, її портрет, звісно. Такий самий, як удома. Посмішка, променисті очі…

Сліз не було, все вже плакав. Він сів на дерев’яну лавку, яку сам і зробив, і повів свою душевну розмову знову ж таки, сподіваючись, що вона якось його чує…

Айстри прикрасили горбик, а вінки вицвіли за літо. Зиму пробудуть, а потім треба буде їх викинути.

Його слова і ці думки ятрили душу. Рік він без неї, а немов цілу вічність.

Анатолій просидів на лавці більше години, дощ припустився, настав час іти в свою тиху самотність…

Як страшно, коли на тебе ніхто ніде не чекає. Ну, хіба що донька з онуком з іншого кінця землі подзвонять сьогодні. Ось і всі радощі…

Анатолій добрався до міста і вийшов на дві зупинки раніше. Вирішив пройтися.

Дощ вщух, небо зглянулося над ним, а неяскравий сонячний промінчик прорвав сіру завісу і блиснув на мокрому бетонному покритті мосту через річку, яким він крокував, усе ще занурений у свої невеселі думи…

Вона стояла біля огорожі, міцно вчепившись у неї руками.

Тоненька тендітна дівчина в темному плащі. Що вона тут робить?

Анатолій придивився краще – худенькі плечики тремтять, та й уся вона дрібно тремтить.

Анатолій підійшов до неї, вгадавши її задум.

Не довго думаючи, він узяв дівчину за плечі, відвів її від огорожі.

Вона плакала так, що Анатолій не знав, що й робити.

Йому вдалося завести в якусь забігайлівку, посадити за стіл та замовити гарячого чаю.

-А тепер заспокойся і розкажи, що трапилося? – строго сказав він.

Дівчинка, молоденька зовсім, дивилася на нього величезними сірими очима і продовжувала схлипувати.

Але випивши чашку чаю з якоюсь булочкою, вона трохи заспокоїлася й заговорила.

Життя не має сенсу, у неї нікого немає, з дитбудинку вийшла, працює на швейному виробництві, живе у гуртожитку.

-То й що? – знову строго запитав Анатолій.

Але виявилось, що причина в іншому. Її обманув чоловік, кинув, поїхав кудись, куди навіть не сказав.

У неї буде від нього дитини, і на них чекають злидні, життя без дому, бо з гуртожитку її виставлять.

Чоловік допивав другу чашку чаю, дивився на неї, нещасну, на всі очі, і раптом побачив поряд з ними Риту…

Вона ніби поклала свої м’які руки дівчинці на плечі і вимовила:

-Немає таких випробувань, яких не може винести людина, дочко. А в тебе – радість! Дитинку ти чекаєш. Хочеш ми допоможемо тобі?

Ці слова дружини так виразно пролунали в його мозку, що він навіть потрусив головою, заплющивши очі.

Марення, звичайно ж, зникло. Але сам Анатолій прийняв єдине правильне рішення.

-Ну ось що… Облиш ці погані думки. Я живу один у трикімнатній квартирі. Хочеш заберу тебе до себе? Кімнату виділю.

Дитину народиш, потім подивимося, що робити далі. Може й тато на той час з’явиться…

-Так я ж не зможу вам платити, дядечку, – крізь сльози промовила дівчинка.

-Зможеш. Коли приготуєш щось, коли прибереш. Ось і вся плата. У лікаря була?

Так за розмовами вони дійшли до квартири.

Познайомились дорогою. Її звали Наталка, ну просто як доньку. Треба ж! Збіг…

Анатолій показав їй кімнату, кухню, ванну кімнату. Сказав, що вона може піти відпочити, а потім вони поїдять і поговорять про все докладно, обговорять деталі.

Дівчина подякувала йому і зачинила за собою двері.

І тут пролунав якийсь звук. На його увімкненому ноутбуці замаячив відеовиклик. Отже Наталка з онуком хочуть поспілкуватися.

Спочатку вони поговорили про матусю, про його незабутню Риту. Онук сказав:

«Дідусю, тримайся. Разом ми сила!»

І, пославши повітряний поцілунок, зник з поля зору.

Розмова з Наталкою продовжилася, у них все добре, чоловік у морі, осінь, дощі.

-Ну а ти як, тату? – запитала дочка нарешті, і він розповів про «поповнення сімейства».

-Хочу дівчинці дати притулок. Безрідні, вагітна, того й дивись пропаде.

-Тату, ти зовсім, чи що?! – обурилася Наталка. – Що означає, дати притулок? І прописати збираєшся, чи що? Вона тебе обмане, ти й не помітиш! Навіть не думай! Який ти в мене наївний, слів нема!

Анатолій намагався заперечити, але дочка обурювалася так, що йому й слова не можна було вставити. Він зачинив двері в кімнату, щоб дівчина не почула, і нарешті розгнівався:

-Припини, Наталю! Звідки стільки негативу? Я що, її в твою хату заселяю?!

Але розмова не мала сенсу, дочка продовжувала обуреним тоном переконувати його, що він робить непробачну дурість. Жаль, що сама приїхати не зможе.

Анатолій вимкнув дзвінок, навіть не попрощавшись!

Такої безпардонної поведінки від дочки він не очікував…

Чоловік вийшов на кухню, набрав у чашку води і раптом застиг від несподіванки.

Двері в кімнату Наталі були відчинені!

-О, Господи! – вигукнув Анатолій і швидко кинувся в спальню.

Наталі там не було. Чоловік озирнувся навкруги і раптом побачив на ліжку якийсь папірець!

Він взяв його в руки, прочитав і ахнув.

«Спасибі вам. Ви дуже добра людина, але я повернуся в гуртожиток. Не бійтеся, я не нароблю нічого такого. Прощавайте. Наталя», – йшлося в записці.

-Що ж тепер робити? – тільки й подумав він. – Значить, вона почула цю жахливу розмову…

Анатолій був злий. І навіщо він дочці все це розповів? Просто хотілося поділитися, що рішення він ухвалив з легкої руки Рити, яка явилась йому у найвідповідальніший момент…

Спав він тієї ночі погано. А зранку, відпросившись з роботи, прямісінько попрямував на швейне виробництво. Наталю він розшукав через відділ кадрів.

Її викликали зі зміни, білу, заплакану.

І Анатолій сказав їй, що питання вирішено, що вона переїжджає до нього. Дівчина погодилася не одразу, але приблизно через тиждень уже стояла у дверях із маленькою валізкою.

А весною Анатолій став «дідом». У Наталки народилася крихітна дівчинка Олечка.

Свого рідного онука він таким не бачив, той народився далеко від нього. А тут така радість!

Життя знову засяяло райдужними кольорами, у нього з’явилася родина, хай не рідна, хай чужа, але така близька й душевна, що він аж помолодшав років на десять – чисто поголений, підтягнутий.

І жити аж захотілося!

Дочка Наталка дзвонила рідко, розмови були короткими і ні про що, а онук якось вклинився в розмову й промовив:

-Діду, квартиру не проґав! Не забувай, що ми в тебе є.

-Ну, це як вийде, – відповів Анатолій. – У мене тепер не тільки ви є, а й Наталка з Олечкою. Ти теж про це не забувай, внучику…

КІНЕЦЬ.