– Іванівно, ти хіба на ринок сьогодні не збираєшся? – Тамара Ігорівна зупинилася біля воріт Ольги Іванівни. В одній руці Тамара Ігорівна тримала відерце з яблуками, другою котила за собою сумку на коліщатках, доверху навантажену баночками з вареннями та соліннями.

– Ні, Ігорівно, не збираюся, – відповіла Ольга Семенівна, задумливо дивлячись на яблука, що нападали за ніч.

– Занедужала чи що? – поцікавилася сусідка.

– Краще б занедужала, – відповіла собі під ніс Іванівна. А сусідці гукнула. – Все добре, Ігорівно, йди, я іншим разом.

Тамара Іорівна знизала плечима і поспішила на зупинку. Вона їздила на ринок майже щодня, ось вже третій рік. Продавала врожай зі свого городу. До міста було рукою подати, але далеко не у всіх городян були свої сади та дачі, тож товар розходився добре. Особливо якщо ціну не загинати. Воно ж своє, домашнє, смачніше. Ігорівна за ціною не скупилася, прибавка до пенсії вийшла не погана. Вдавалося навіть відкласти трохи на подарунки онукам до Нового року чи дні народження. А родина у Ігорівни з чоловіком була велика: три сини, три онуки та дві внучки. Сини, щоправда, роз’їхалися давно, але приїжджали, відвідували часто, привозили дітей на канікули, тоді в будинку Тамари було шумно і весело.

Життя Ольги Іванівни була іншим. Єдиної доньки не стало багато років тому, під час народження малюка, не стало обох. Зять погорював, звичайно, але справа молода, за кілька років одружився з іншою. Так воно і правильно. Життя продовжується. Дзвонив спочатку хоч у свята, потім і зовсім перестав. Залишилися Ольга Іванівна з чоловіком на старості років одна. Ну, нічого, жили. Дружно жили, як і все життя. Та тільки торік чоловік Ольги Іванівни різко занедужав. На оглядах лише руками розвели – не стало менше ніж за місяць. Залишилась Іванівна одна. Спочатку теж лежала, не вставала, нічого не хотіла. Навіщо? Не бачила сенсу.

ігорівна забігала щодня. То пирогів принесе, то картоплі гарячої з молоком.

– Ти, Олю, вставай. Поїсти, – Ласкаво воркувала вона над подругою. – Кожному ж воно своєю чергою йти. Твоя ще не настала. Значить, є ще навіщо пожити.

Стала Іванівна потихеньку вставати, а до весни все, начебто, у свою колію увійшло. Хоч і думала, Іванівна, часом, для чого, та навіщо, але все ж таки на городі порядок наводила. А там Ігорівна вмовила її з собою на ринок їздити. Ольга Іванівна їздила більше  не задля заробітку, пенсії їй одній вистачало. Їздила просто до людей ближче побути, з сусідками та з покупцями хоч словом обмовитися. Дуже вже самотність на неї впливала.

Якось почав до імпровізованого прилавка бігати хлопчик один, років тринадцяти. Очі, як дві великі ягоди чорної смородини, але теплі, уважні. У дочки Ольги, у Василини такі ж були. Тому, мабуть, Ольга Іванівна і звернула увагу на хлопця. Сама йому перша жменю суниці просто так відсипала. А наступного дня, хлопчик прибіг знову. Так і пішло, то ягодами, то огірком свіжим пригостить Іванівна, а де печиво чи цукерок, спеціально куплених, кульок суне. За розмовами дізналася Ольга Іванівна, що хлопчика Васильком звуть, живе він недалеко від ринку, з батьком. Мама була у Василька колись, та тільки одного разу пішла і не повернулася. Батько потім після декількох чарок казав, що залишила їх матір через нового кавалера, тільки Вася вірити не хотів. А батько гульбанив дедалі більше. Жаліла Іванівна хлопчину, от і підгодовувала.

– Ти, Василюку, до школи, в який клас підеш? – запитала якось Іванівна, поки Василько за обидві щоки вплітав пиріжки з ревенем, які Ольга Іванівна напекла спеціально для нього.

– Не піду я до школи, – буркнув Василь.

– То як же так? – здивувалася Іванівна.

– А так. Немає в мене нічого до школи. Торік батько ще не так сильно гульбанив, а цього і думати тяжко. А в мене, бабо Олю, подивись, навіть одягу іншого немає, а з цього виріс, засміють. Зошити потрібні, та й інше. Ні, краще вже зовсім не піду. А то, дивишся, дізнаються у школі про батька, заберуть мене до дитбудинку. Краще вже вдома з батьком гулящим, ніж там, – по-дорослому думав Василб, показуючи Іванівні короткі рукави пошарпаного светра. Ольга Іванівна похитала головою.

– А сам до школи хочеш? – Запитала вона.

– Хочу. – Василь видихнув. – Я раніше добре вчився. Трійка лише одна була, за малюванням. – Василь скривився. – А вже минулого року пропускати почав, хлопці дражнитися стали, там вже … – Василько махнув рукою.

– Вася, я тобі грошей трохи привезла, – шепнула Іванівна, наступного дня, простягаючи хлопчину, обгорнутий у пакет скруток. – Купиш собі до школи що треба.

Очі у хлопця стали зовсім круглі. Зате заблищали.

– Баба Оля, та ти чарівниця, прямо, – Ольга Іванівна посміхнулася. Не спала вона майже всю ніч, і на ранок наважилася. Деякі гроші були відкладені в неї, звідти й узяла. Допомогти вирішила, прикипіла вже до хлопця.

Наступного дня Василько на ринку не з’явився, і два наступні дні теж. Ольга Іванівна спершу стривожилася, а потім вирішила, що хлопчик просто скористався її довірливістю. Образливо їй стало, що навіть не прибіг обновками похвалитися. А може, й зовсім нічого не купив, на нісенітниці всякі витратив. 

– Ну, отже, так, – зітхнула сама Іванівна і вирішила, що на ринок більше не поїде.

– Іванівно, тебе хлопчик питав сьогодні. Той самий, якому ти пиріжки пекла, – повідомила Ігорівна, повернувшись із міста. Зголоднів, мабуть,  – Тамара Ігорівна докірливо подивилася на сусідку. Не схвалювала вона, вчинків Іванівни. А у Ольги Іванівни на душі стало веселіше. Якось вона до ранкового автобуса дотерпіла.

– Васильку! Що це з тобою? – гукнула Іванівна, здалеку побачивши хлопця.

– Батько «виховував», – Василько стояв перед Іванівною, опустивши очі. – Він і гроші всі твої, бабуся Оля, забрав. Я не сказав, звідки вони. Подумав, що я забрав їх десь. А вчора добряче загуляв, я і пішов. Я додому більше не піду. Сьогодні у сторожа у будці попросився переночувати. Я тепер в інше місто поїду. Попрощатися я хотів, – вимовляв Василь рішуче. Але голос його почав зрадливо тремтіти, а по щоці покотилася перша сльозинка.

– Так, сьогодні зі мною поїдеш, а там вирішимо, як далі, – Ольга Іванівна обійняла Васю.

Вдома, коли Василь заснув після гарячого супу на вечерю, Іванівна думала, як бути далі. Хвилювалася, що навіть якщо позбавлять батька прав, їй опіку не дадуть. Хто вона йому, та й років їй уже майже 67. На ранок, дізнавшись у Василя його адресу, Іванівна поїхала в місто, залишивши хлопчика вдома.

– Що треба? – Двері відчинив чоловік.

– Поговорити хочу. – сказала Іванівна, рішуче переступаючи через поріг.

– Васиька мого забрати хочеш? Та забирай. Втомився я від нього. – відповів батько, коли зрозумів, нарешті, що від нього хоче гостя.

Потім Іванівна пішла до Василя школи. Навчальний рік ось-ось мав початися, можливо, тому секретарка не здивувалася, що чиясь бабуся прийшла повідомити про переведення в іншу школу. Щодня хтось приходив із подібним питанням, одні записувалися, при зміні місця проживання, інші виписувалися. Ольга Іванівна переживала, що запитають документи, що підтверджують спорідненість, але нічого не спитали. Як, втім, згодом і в сільській школі. Ольгу Іванівну знали і повірили на слово, що це племінник, який якийсь час поживе в неї. А потім ця історія взагалі забулася.

Ольга Іванівна ще довго все переживала, що все десь та розкриється чи батько Василька почне шукати сина. Але, мабуть, нікому, як і раніше, не було до долі хлопця діла.

Ігорівна спершу здивувалася такому повороту подій, а потім, дивлячись, як ожила і підбадьорилася подруга, і як хлопчик прив’язався до Іванівни, пораділа. А Ольга Іванівна, справді, ожила і прожила ще довго. Кілька місяців до 84 років не дотягнула. Навіть перших двох онуків встигла поняньчити, коли Василько одружився, і вони почали жити разом. Васею своїм вона завжди пишалася, та й на радість їй виріс він хлопцем добрим, добрим, працьовитим. І дружину знайшов таку саму, так що Іванівна була за нього спокійна.

Всім добра і тільки теплих історій…

КІНЕЦЬ.