У неділю до Тетяни приїхала п’ятдесятирічна донька Світлана із тортом. Приїхала маму відвідати, за чашкою чаю з нею трохи попліткувати.

– Мамо, здається, твоя внучка скоро вийде заміж! – радісно доповіла вона цього разу. – нагулялася моя дівчинка.

– Ну, дякувати Богу, – перехрестилася Тетяна. – Тепер ми з тобою заспокоїмося. Хлопець, у неї, нічого, чи що?

– Гарний хлопець, – кивнула Світлана. – Серйозний, не легковажний.

– От і добре. Значить, скоро і ти, Світлано, станеш бабусею.

– Ким? – Скривилася Світлана. – Якою ще бабусею?

– Звичайною. Через рік прибіжить до тебе твоя Вірочка, і скаже, мовляв, мамуля, онуку, чи онуці, терміново потрібні твої руки та серце. Отоді ти й зрозумієш, що таке справжнє бабусине щастя.

– Ще чого? – хмикнула дочка. – Якщо вони так швидко заведуть дитину, нехай самі з нею справляються. Я їм не нянька. У мене в мої п’ятдесят років, мамо, все життя розписане по хвилинах. Мені з онуками поратися поки що ніколи.

– Ах ти, негідниця така… – різко змінилася в обличчі Тетяна. – І ти смієш таке говорити?

– Мамо, ти чого? – Здивувалася Світлана. – Не треба називати мене так. Я цього не заслужила.

– Ах, ти не заслужила? – Тетяна окинула дочку суворим поглядом. – І як тебе тоді називати? Коли мені було п’ятдесят, ти одразу бігла до мене з Вірочкою. Мовляв, няньчись, бабуся. А тепер, виходить, сама ти бабусею бути не бажаєш?

– Мамо, припини мене вчити. Тоді був зовсім інший час, – відповіла дочка. – Тоді у жінок взагалі жодних розваг не було. Тільки й залишалося, що з онуками няньчитися. Хіба не так?

– Як це розваг не було? А танці? А кіно? А жіночі мрії, зрештою?

– Які ще танці? Які мрії на той час? Не вигадуй. Я чудово пам’ятаю ті часи. А тепер у п’ятдесят років життя у жінки лише починається. Я, наприклад, хочу всю Європу об’їздити. А ти кажеш – бабусею бути. От скажи мені, куди ти свого часу могла поїхати?

– Я? – Тетяна подивилася на доньку, потім підійшла до шафи, покопалася в ній і поклала перед дочкою на стіл стос конвертів.

– Що це? – не зрозуміла Світлана.

– А це дорога моя, листи від людей, з якими я тоді листувалась. Не хотіла я тобі цього показувати, але, мабуть, у тебе з совістю щось трапилося.

– Яка совість, мамо? Які ще листи? Про що ти?

– А ось, наприклад, лист від чоловіка з Одеси. Батька твого вже два роки не було, як ти, Віру народила. А цей чоловік, дуже позитивний, між іншим, кликав мене назавжди до нього переїхати. Заміж кликав.

– А чому ти не поїхала? – Здивовано запитала дочка.

– Бо тобі тоді моя допомога потрібна була. Ви ж із Миколою обидва студенти були. Або треба було лишити вас і поїхати?

– А чому ні? – легковажно знизала плечима Світлана. – Я б на твоєму місці поїхала. Тим більше в Одесу.

– Я бачу, що ти поїхала б, – похмуро зауважила мати. – А цей лист взагалі із Болгарії. Там у мене однокласниця працювала. Кликала мене до себе. Там люди з моєю професією дуже потрібні були.

– Із Болгарії? – Здивована дочка почала розглядати конверт із іноземними марками. – Нічого собі. Чому я цього не знала?

– Ти багато чого не знаєш. Ця подружка знаєш що казала? Даремно ти зі своєю дорослою донькою пораєшся, каже. Залишіть її, нехай вона сама в цьому житті борсається. А в тебе в цей час сесія була, і Вірочка сильно нездужала. Пам’ятаєш, я цілий місяць з нею, однорічною, поралася, щоб ти держіспити могла скласти? Чи ти це теж забула?

– Начебто, пам’ятаю, – неохоче відповіла дочка. – А де зараз ця твоя подружка? Все ще у Болгарії?

– Не знаю. Я після тих слів образилася на неї і викреслила зі свого життя.

– Чому?

– Бо я зрозуміла, що вона за жінка, якщо може таке про дітей говорити. Так не лише казати – так навіть думати не можна. А в неї то своїх дітей ніколи не було, і чужих вона, схоже, нелюбила. Для чого мені така подруга?

– Дивна ти, мамо, – хмикнула дочка.

– А може, це ти дивна? Про інші листи тобі розповідати? До речі, я могла і в Італію тоді виїхати. А я тобі вічно допомагала. До речі, подруга з Болгарії мені ще дещо говорила. Каже, ось ти пораєшся з нею, заради неї від усього відмовляєшся, а вона колись усі твої добрі справи забуде, а потім ще й сміятися над тобою стане. Бо як у воду вона дивилася. Так? – Тетяна так подивилася на дочку, що та навіть зіщулилася.

– Що так?

– Ти ж, смієшся з мене, і такими як я? Думаєш, ми були неправильні, а ти вся така правильна?

– Мамо, я сучасна жінка. І в п’ятдесят років не збираюся садити себе під замок.

– Ах, ти… – Тетяна знову хотіла сказати, але стрималася. – Значить, мала рацію та подруга. А ти хоч знаєш, чому жінки на цьому віці довше за чоловіків живуть?

– І чому?

– А тому, що є особливе призначення жінки. Чи ти думаєш, мені Бог дозволить так довго жити тільки для того, щоб я, чоловіка поховавши, тут же забула про тебе, і зайнялася своїм життям? Невже ти цього не розумієш?

– Не розумію, мамо, і розуміти не хочу. Тому що, варто тільки почати таке розуміти, можна одразу перетворитися на домашню бабусю. А я — вільна жінка. Дочку я виростила, і більше їй нічим не зобов’язана.

– Ну, по-перше, Верочку ти виростила завдяки мені. А по-друге, судячи з твоєї логіки, і я, виростивши тебе, більше не зобов’язана слухати твої нерозумні слова, – Тетяна рішуче хлопнула долонею по столу. – Все! Давай, забирай свої солодощі, та йди звідси.

– Мамо… – Світлана застигла. – Ти що? Я ж твоя дочка.

– Іди іди. І не з’являйся тут доти, доки не одумаєшся і не зрозумієш, у чому головне призначення жінки. Бабусею вона не хоче, бачиш… Іди. А коли Вірочка народить, я замість тебе знову бабусею стану. Якщо дотягну. А ти їдь, світ дивись… Тільки що ти в ньому побачити зможеш, якщо ти душею не бачеш…

Тетяна встала з-за столу, і, згорбленою, старечою ходою побрела до своєї кімнати.

А Світлана ще довго сиділа за столом і щось думала, розмазуючи по щоках сльози образи…

КІНЕЦЬ.