Я ніколи не думала, що в сучасному світі досі існують люди настільки безпомічні та непристосовані до життя. Але, як виявилось, можна побачити і не таке. І найчастіше трапляється таке рівно тоді, коли батьки ставляться до своїх дітей як до центру Всесвіту ще з раннього дитинства. А потім зупинитися опікувати їх дуже і дуже важко.

І така історія трапилась у сім’ї знайомих моїх знайомих.

Сім’я була традиційною, повноцінною: чоловік, дружина та їхня дитина. Жили вони благополучно, всім забезпечені. Володя більшість часу проводив на заробітках за кордоном. А як повертався, то привозив величезні кошти.

Ольга ж ніде не працювала в цей час, постійно дбала про родинний затишок, виконувала домашню роботу. Через надлишок часу вона виховувала свого єдиного сина з шаленою опікою. І коли хлопець навіть перейшов до старшої школи, то вона сиділа з ним над зошитами і допомагала із домашніми завданнями. Потім Михайлу прийшла повістка з військкомату. Та мама і тут все вирішила. Куди ж це її янголя заберуть окопи рити? Загалом, вийшла жінка на потрібних людей і про все домовилася.

Хлопець мав всі блага, які тільки хотів: крутий комп’ютер, щоб грати ігри, електросамокат, велосипед, мопед, телефон останньої марки, брендовий одяг. А от в університет так і не вступив. Аж надто матір переживала, що він поїде до більшого міста навчатись. І як же там бідненький виживати буде? А якщо ще якась погана компанія?

Працювати парубок теж не поспішав, адже сім’ю забезпечував тато. Та потім через нещасний випадок він загинув. Залишились Ольга зі своїм сином самі  у себе. І от саме тоді розпочались шалені проблеми. Спочатку, звичайно, були кошти, які назбирались, та потім Міша мусив шукати роботу, бо фінанси мають здатність закінчуватися, та ще й з особливою швидкістю тоді, коли люди звикли їх тринькати направо й наліво.

Ну і що ви думаєте? І на цей раз жінка пожаліла свого синочка та пішла сама влаштовуватись прибиральницею до дитячого садка. Аби вже тільки синок не перетрудився.

Минуло ще декілька років і Ольга теж відійшла у вічність. І що ми маємо? Дорослого тридцятирічного мужчину, який не знає, як вмикається плита, як віник в руках тримати і де брати гроші.

Мені, чесно вам сказати, насправді шкода його, адже не він винен, що таким ростили його батьки. Ну от на що сподівалась матір, коли виховувала такого тюхтія? І чи захотіла б сама вийти заміж за такого «маминого синочка»?

А хто з вас хотів би собі такого чоловіка?

Відповідь очевидна.

КІНЕЦЬ.