Ольга задумливо дивилася у вікно. Ще ввечері пішов осінній дощ, і все не переставав. Але терпкий аромат свіжої кави наповнював будинок теплом і затишком.

Сьогодні з погодою не пощастило, тож собачка лежала біля ніг, тужливо поглядаючи на двері.

-Ну що, Айро? Мабуть, прогулянка не вийде!

Вже два роки після того, як раптово не стало її чоловіка, вона жила в селі, зрідка вибираючись до дочки.

Та вмовляла її переїхати у міську квартиру, яка стояла закритою. Але вона знаходила безліч причин, щоб затриматися в будинку, в якому вони так хотіли жити з чоловіком… Не склалося…

-Настав час перебиратися в місто. Так, Айро? – але вівчарка замість того, щоб хитнути хвостом на знак згоди, підбігла до дверей.

-Ми ж домовилися не гуляти! – Ольга глянула у вікно, але через дощ нічого не було видно. Вівчарка не відходила від дверей.

-Ходімо, хочеш подивитися, що там відбувається?

Натягнувши шапочку, одягнувши куртку й чоботи, вона вийшла у двір.

-Навіщо ти мене витягла надвір? – сказала вона песику. – Вітрюган он який!

Але Айра з гавкотом вибігла за хвіртку. Вона дуже добре знала свою собачку, та даремно гавкати не буде.

-Напевно, там хтось є.

Айра, ковзаючи лапами розмитою дорогою, побігла вниз, до річки. Поспішивши за нею, вона побачила, що у кюветі застряг чорний джип.

-Невже рибалка якийсь приїхав на річку?

Ольга обережно підійшла до машини, зазирнула за неї й ахнула!

З підвітряного боку на траві сидів незнайомий чоловік.

-Агов, все добре?! – покликала Ольга незнайомця.

У відповідь той розплющив очі і сказав із роздратуванням:

-Добре… Але щось з ногою, не збагну.

-Що трапилося? – вона наблизилася до нього так, що розглянула блакитні очі, вольові риси обличчя і легку неголеність.

Звідкись вона його знала.

-Розігнався і ось загруз… Штовхати намагався, і ось, будь ласка – щось з ногою. Найгірше, що ключі залишилися всередині. Може, хтось їхатиме повз і витягне мене?

-Поки дощ не перестане, навіть нема чого сподіватися.

-Он мій будинок, – показав він у бік котеджного селища біля краю лісу, майже невидимого через дощ. – Їхав туди, і ось така прикрість.

Вона почала думати: тягти його додому, чи що? Але як доперти такого здорованя! Бігти до Олексія, сусіда?

-Встати зможете?

Чоловік спробував підвестися на ноги, але йому це не вдалося.

-Телефон з кишені полетів кудись, – розгублено сказав незнайомець. – Можна з вашого спробую додзвонитися дружині?

Але зв’язку не було.

-Навряд чи вийде в негоду. Тут завжди поганий зв’язок. Вранці теж не змогла додзвонитися дочці. Давайте до мене поповземо, не сидіти тут під дощем!

Вона спробувала підняти незнайомця, захекалася, шапка з’їхала набік:

-Боже, на кого я схожа!

Ользі не давала спокою думка:

-Де я його бачила?

Вирішивши все-таки покликати сусіда, вона побігла в село.

Залишившись один, він за своєю журналістською звичкою аналізував цю недолугу жінку:

-Зовсім не схожа на знайомих мені дам.

Погано, що чергова сварка з дружиною вибила з колії, і він в таку негоду помчав у недобудований котедж.

-Ось тепер доводиться розраховувати на допомогу цієї дивної тітоньки. Та ще й собачка тут крутиться, – він з острахом глянув на вівчарку.

Незабаром тітка повернулася з міцним мужиком. Вони підняли незнайомця і притягли в хату. Всередині було тепло від натопленої грубки.

-Дякую, Олексію. Завтра допоможеш нашому гостеві?

Сусід запевнив, що вранці відвезе його в місто і викличе евакуатор, і пішов.

Перевівши подих, вони, заляпані брудом, подивилися один на одного і засміялися. Жінка реготала дзвінко, закидаючи голову назад, густе волосся розкидалось по плечах. Йому раптом здався знайомим цей сміх.

-Давайте чиститись.

Ольга допомогла зняти черевик, оглянула ногу.

-Я взагалі то не лікарка. До ранку потерпите? Лід прикладу…

-Ви моя рятівниця.

-Дякуйте Айрі, вона вас почула. Так і сиділи б під дощем без телефону.

Він з подякою подивився на вівчарку, яка довірливо лягла біля його ніг. Від клопоту господиня розрум’янилася, помолодшала:

-А вона нічого, і волосся шикарне. Здається, ми ровесники, їй не більше п’ятдесяти. Фігурка збереглася. Цікаво як? Моя Лариска не вилазить із салонів, щоб виглядати на сорок. Грошей витрачає купу…

Від цієї думки його пересмикнуло. Жінка, відчувши це, спокійно сказала:

-Що, неприємно? Потерпіть, я закінчую.

-Я переживаю, що плани зірвалися, а тепер і нога.

Посадивши гостя за стіл, вона налила чашку запашного чаю:

-Пийте, я заварюю на травах.

-Подобається мені тут, і екологія, і гарні місця. Мрію пожити в цьому краю. Ось і поїхав перевірити, як іде будівництво.

-У таку погоду?

-Не розрахував своїх сил, – відповів він ухильно.

Не треба їй знати про його сімейні проблеми, тітка начебто безглузда, але жіноча солідарність – це щось!

А сварка не перша та не остання. Раніше хоч пристрасть була, а зараз навіть ліжко не поєднує, втомилися один від одного.

Будинок – повна чаша, але все кудись зникло…

…Вони довго сиділи за чаєм, говорячи про життя. Холодний дощ стукав у вікно, а в хаті було затишно, тож і розмова вийшла душевною.

Несподівано чоловік почав розповідати про дружину. Жінка розуміла, що обрана на роль випадкового попутника, з яким можна відверто поговорити – все одно завтра з ним уже не зустрінешся.

-Як казав мій дідусь, не бійся, внучик, бувало й гірше, – з награним сміхом він закінчив свої одкровення.

Жартівливі слова й стали останнім шматочком пазла: так ось звідки вона його знає!

Це ж він, що загубився у її молодості!

Емоції нахлинули, згадалися давні події, коли її, молоду вчительку, відправили на курси в інше місто…
…Молода й гарна, вона бігла морським піском, хлопці, що були неподалік, щось жартівливо гукали їй услід.

Обернувшись, вона зустрічається поглядом із синьооким хлопцем:

-Дівчино, куди ви так біжите?!

-Мене несе до моря… – радісно гукнула вона у відповідь.

-Вважайте, там слизько!

-Я спритна, – гукнула вона і одразу ж підсковзнулася.

Синьоокий хлопець підняв її з води і виніс на пісок. Потім оглянув ногу й авторитетно заявив:

-Треба в лікарню.

Помітивши її засмучення він заспокоїв:

-Не бійся, подруго, бувало й гірше.

Хлопці донесли її до готельного лікаря.

Синьоокий затримався й запитав:

-Як тебе знайти?

І вона прошепотіла йому номер кімнати…

…Вже наступного ранку в двері постукали. То був учорашній знайомий. Його звали Максим.

-Зайшов дізнатися, як ти?

-Дякую, лікар сказав кілька днів не напружуватися.

-Ну, одужуй…

…Закохалися вони одразу. Все було дуже пристрасно. Вони щодня прогулювалися по набережній, купалися в морі, засмагали, їли морозиво в кафе. Мріяли про подальші зустрічі та шкодували, як швидко летить час!

-Зробимо фото на згадку, – сміючись, хлопець із дівчиною підбігли до ротонди, біля якої фотографувалися люди.

Спогади розтривожили душу, сльози підступили, і вона, збрехаючи про справи, вибігла з кімнати. Добре, що вітер заглушив її плач.

Чоловік розслабився і з цікавістю розглядав фотографії, що висіли над столом у гарних рамках: все сімейство господині – дочка з чоловіком, онуки, вона, мабуть, із покійним чоловіком.

На ретро-фотографії закохані, хлопець і дівчина стоять біля ротонди на фоні вечірнього моря і посміхаються в об’єктив.

Просте фото, але навіть не вицвіло, господиня дбайливо зберігала його…

Стоп! Він же ж добре знає цю парочку! Незрозуміло, як це фото опинилося в цій сільській хаті!

Це ж він, молодий, і дівчина з копицею пшеничного волосся, його юнацьке кохання…

Максим закохався в її дзвінкий сміх, вміння жити цікаво і без проблем, чого йому самому не вистачало…

…Немов у дитячому калейдоскопі минуле закружляло в пам’яті. Ось вона послизнулася, і він тягне її до лікаря.

Потім заходить провідати і залишається в неї. Ось вони, закохані, сидять біля моря, цілуються… Це ж він і його рятівниця реготали, коли дядечко-фотограф просив їх обнятися для душевного фото.

Але чому вона так і не зателефонувала? Адже він передав їй з другом листа, пояснив, що довелося терміново виїхати на поминки діда, залишив їй телефон…

Вона одразу помітила в ньому зміну, коли, привівши себе в порядок, повернулася в кімнату.

-З ногою як?

-Добре. А от з душею… З нею недобре відтоді, коли ти так і не подзвонила мені.

-Пробач… Я загубила твій лист…

…Не вистачило сміливості сказати правду. Вона дзвонила кілька разів, але жіночий голос незмінно відповідав:

-Не треба сюди дзвонити, у нашій родині жалоба, дідуся не стало. Моєму синові треба спокій!

Їй ясно дали зрозуміти, що не пара вона йому, студенту столичного університету. Вона ж проста вчителька з села.

-Значить, ти вдавала, коли казала, що любиш? Ти зіпсувала мені життя!

-Не варто драматизувати! У тебе хороше життя, сім’я, кар’єра. Ось будинок своєї мрії будуєш! А сварки у всіх трапляються…

…Тієї ночі не давали заснути спогади молодості, збудження від несподіваної зустрічі. Вона завжди його пам’ятала, просто треба було влаштовуватись у житті.

Вийшла заміж за знайомого хлопця, народила доньку. З чоловіком їй було добре, і вона звикла. Коли чоловіка не стало, у ній щось змінилося.

Максим розповідав, як чекав її дзвінок, як шкодував, що не зміг з нею попрощатися.

Встиг лише передати записку з телефоном. Давні товариші діда, які жили в тому містечку, квапили його.

Найважливішим було на той момент – не запізнитися на поминки улюбленого діда

Батьки наполягли на тому, щоб він одружився з дівчиною з їхнього кола. Щоправда, розумна дружина завжди була на одній хвилі з ним.

Але останнім часом щось розладналося у їхніх стосунках. Вона стала чужою. Може, чужа вона була завжди, а він тільки зараз це помітив.

Вони цілувалися, міцно обійнявши один одного, як багато років тому, і він насолоджувався забутим ароматом її волосся.

Вперше останнім часом він був безтурботний: не треба стежити за манерами, поспішати на зустрічі, писати статті.

Може, справді, кинути журналістику і, оселившись у сільському будиночку і писати романи про кохання?

Вранці Ольга, як завжди, зварила каву, але була якоюсь іншою, молодшою.

Високо зібране волосся надавало їй гордовитої постави. Синій светр відтіняв очі. Стало ніяково, що вчора він дивився на неї, ніби на якусь старшу тітоньку…

-Збирайся, пора їхати. Скажи своїм, вони ж турбуються…

-Подзвоню з міста, – він мабуть, не хотів при ній говорити з дружиною.

Все стало буденним, емоції відійшли на другий план. Він діловито сказав:

-Якщо знайдеш мій телефон, який я десь загубив там на узбіччі, то подзвони до моєї Лариси, скажи, що я тут застряг.

-Добре!

-Ну от і закінчилося кохання… – подумала Ольга.

-Зідзвонимося?

-Не обов’язково.

-Дякую, що не залишила в біді.

-Нема за що. Добре, що ми нарешті зустрілися.

…Коли він поїхав, вона пішла до позашляховика.

-Айро, шукай, – сказала вона собачці.

Та стала обнюхувати пожухлу траву і невдовзі щось блиснуло.

Протерши телефон, вона уважно роздивилася його. Він був дорогий і навіть не встиг розрядитись. Погортавши контакти, вона знайшла Ларису і набрала номер.

-Ну, нарешті, – сердито відповіла жінка. – Де ти?

Не розуміючи навіщо, вона раптом розмахнулася і закинула телефон у річку.

-Ти просто сердишся, що дубль два не вийшов, – сказала вона сама собі і з полегшенням розсміялася.

Айра віддано бігла за нею.

Ні навесні, ні влітку вона вже не згадувала про осінню подію – надто багато було турбот…

…Якось увечері тривожно загавкала Айра. Господиня випустила собачку на двір, і незабаром сама вийшла на вулицю.

Почувши знайомий голос, вона аж стрепенулася.

-Рятівнице моя, дивись, що я тобі привіз! А хазяйка твоя де?

Вони дивилися одне одному в очі, ніби розлучилися тільки вчора…

-Ти чекала, Олечко? – тихо запитав він. – Ось я й повернувся…

КІНЕЦЬ.