Знаєте, як воно буває, коли дітям кажеш, що про щось категорично не можна розповідати. Зазвичай ще до вечора про це знають всі і кожен.

Так трапилось і в нас, коли я навчався у шостому класі. І йшов тоді 1978 рік. Загалом вчився на середній рівень, високими оцінками батьків порадувати не міг.

А сталося тоді ось таке:

Була у нас в класі доволі успішна, скромна, розумна дівчина Маша. Вона справді багато працювала над навчанням, старалась, мріяла про успішне майбутнє. Щоправда, якась замкнута в собі дитина, яка не хотіла іти на контакт з нами. Була у неї лише одна подруга, яку звали Надія.

Дівчата проводили разом весь вільний час, вчились приблизно однаково, отже і завдання виконували разом. А саме в той день було літо. Діти були настільки знудженими останніми днями навчання, що вже й не збирались слухати вчительку. Аж раптом всю увагу учнів привернула Надя, яка впала зі стільчика через втрату свідомості.

Ольга Василівна почала бити на сполох, а паралельно намагалась привести дівчину до тями. І водою поливала, і по щоках злегка плескала. Та нічого не допомагало. Коли збіглося керівництво школи та медсестра, то викликали швидку. А там виявилось страшне – дівчина відійшла у вічність.

Бідна Марійка не могла прийти до тями від побаченого. Вона вривалась до тіла подруги, намагалась бігти за швидкою допомогою. Така втрата виявилась для неї справжньою трагедією. Все ж якось непомітно дівчинка змогла прорватись до карети швидкої допомоги, вона повисла над подругою і сльози скапували на її бездиханне тіло.

І вмить сталось незрозуміле – Надійка поворухнула пальчиком. Звичайно, лікарі забрали її до лікарні, та протягом наступних днів нічого дивного в здоров’ї учениці не відбувалось. А от Марійка пережила справжній стрес. Вона не могла повірити, що Бог пожалів її та вирішив повернути єдину та найкращу подругу.

Довго в селі люди обговорювали той випадок. Та всі як один говорили, що це просто якесь диво, якому ніяк не знайдеш пояснення.

КІНЕЦЬ.