Мого колегу Володю всі цінували та поважали на роботі, тому, коли він запізнився на кілька годин, ніхто не посмів і слова сказати: -Машина не завелася, довелося діставатися на таксі — буркнув він. — Водилу чекав більше години, тремтів на морозі. -Зазвичай вони хвилин за 20 приїжджають – перебив його хтось з працівників.

-Та ти ж знаєш наші вулички. Заблукав. Не знаєш місто – не сідай за кермо. З сусідньої області, то шукай роботу у себе на батьківщині. Ми ще трохи побалакали, і розійшлися у своїх справах. Але всього через тиждень мені довелося згадати про цей «казус».

Нас із дружиною запросили на свято. Дружина, пам’ятаю, збиралася дуже довго — а я терпляче чекав. Наше таксі теж затримувалося. Ми, як і Володя, жили в районі з дуже вузькими вуличками, збудованими років 40 тому. Я вже хотів викликати іншу машину, як з-за рогу з’явилася та сама, на яку ми так довго чекали.

-Таксі викликали – запитав молодий водій. Ми кивнули, і сіли. -Вибачте будь ласка. Я у ваше місто перебрався зовсім недавно. Не всі вулички встиг завчити. -А ви випадково не із сусіднього району до нас перебралися – запитав я, щоби перервати мовчання. -Так, а як ви здогадалися? -За акцентом – пожартував я.

Дружина здивовано подивилася на мене, бо знала, що в сусідньому районі немає ніякого діалекту, який відрізняється від нашого. Ми проїхали ще трохи часу, і я вирішив визнати, звідки дізнався, що водій приїжджий. Я нагадав йому про сварливого пасажира, якого він підвозив тиждень тому.

-Набрид він вам своїм бурчанням, напевно? -Та вже, пам’ятаю я похмурого типу, який ругався всю дорогу. -Взагалі, він мій друг і колега, але я згоден з вашою оцінкою. Ми дружно посміялися, і благополучно дісталися свята – взагалі не спізнившись.

КІНЕЦЬ.