Мій тато завжди мріяв про сина. Однак цього не сталося. Я та моя сестра Юля народилися з різницею у два роки. Тато, дивлячись на нас, постійно нарікав:

– У нашому домі панує жіноцтво. От якби у нас синок був, він би мені з усією чоловічою роботою допомагав!

На серванті у вітальні стояли великі та гарні іграшкові машинки. То просто тато щоразу, як дізнавався про вагітність мами, купував їх для хлопчика. Але потім, коли дізнавався про стать, розпачливо ставив їх наверх.

Я була у дев’ятому класі. І мама з гордістю повідомила, що у нас з Юлею буде братик чи сестричка. Тато був упевнений, що цього разу народиться синок. І знову, під час спільного походу по базару, він придбав машинку для майбутнього хлопчика. Він навіть синю стрічку купив, бо вірив, що тепер Господь подарує йому сина, спадкоємця його роду та носія татового прізвища. Ще б пак! У родині Запорожців обов’язково має бути козак! 

Однак на розчарування батька, мама знову народила дівчинку. Сестричку назвали Наташею. Батько знову поставив іграшку на шафу. Він, звісно, любив нас усіх, хоча ми й дівчатка. Але щиро вірив, що у його родині має народитися хлопчик. Та цього не сталося…

…Потім я вийшла заміж. Мій чоловік Максим виріс у дитячому будинку. ВІн не знав своїх батьків. Тому за його бажанням та з дозволу моїх батьків узяв прізвище Запорожець. Тато спочатку був обуреним через таке прохання Максима, та потім погодився і навіть пишався цим.

Далі я завагітніла. Тато, як і Максим, плекали мене, наче скарб. Ми поїхали на планове ультразвукове обстеження. Коли з чоловіком, після діагностики, заїхали до батьків, тато з нетерпінням чекав на порозі:

– Ну що там? Козак?

Максим опустив голову вниз:

– Пробачте, тату. Та Ваші сподівання були марними! Донечка у нас буде! Козачка!

Батько хвилину нічого не говорив. А тоді обійняв Максима за плечі і промовив:

– Ну дівчинка – то й дівчинка! А сина я собі придбав. Правду кажуть: матимеш доньку – матимеш і сина! Вітаю тебе, синочку!

КІНЕЦЬ.