Ми з дружиною та синочком Сергійком мешкали у двоповерховому будинку. У цьому домі було дві квартири й відповідно два входи. На другому поверсі жили ми, а на першому – подружжя пенсіонерів. Їх діти виїхали за кордон, а вони лишились зустрічати старість тут. Таке сусідство приносило нам мало задоволення, адже ми були під постійним наглядом і часто чули у свою сторону фрази, які здатні були зіпсувати настрій. Але особливих конфліктів ми не мали й решту часу жили спокійно.

Але дратувало, що сусідів постійно щось не влаштовувало. Вони часто не відповідали на привітання, а потім обурювались, що ми не виховані та не вітаємось з ними. Одного разу в мене впала ваза на підлогу, а вони це виставили так, ніби я навмисно створюю їм шум, щоб заважати спати. І ще безліч претензій: голосно розмовляємо, наш пес на них гавкає і т.п.

Сергійко взагалі боїться біля них проходити. З дому виходить лише, коли їх на вулиці нема. Вдома син намагається не бігати й тихо гратись іграшками, бо сусідка йому якось сказала, що як буде шуміти, то вона поліцію викличе і його заберуть за порушення спокою.

А ще ці постійні розпитування про те, хто у нас гостював і хто ще прийде.

Здавалось, що доки ми там будемо жити, то цю ситуацію не змінити. Але трапилась неприємна історія. Наш синочок Сергійко серйозно занедужав, лікування потрібно було проводити швидко й воно вимагало чималих затрат. Лікарі пояснили, що може бути, якщо цього не зробити вчасно. Ми не мали таких грошей. Навіть наше помешкання стільки не коштувало. Вирішили попросити допомоги у друзів. Але саме ця ситуація показала, що друзів у нас немає.

Жалюгідні відмовки типу: запланованої відпустки на курорті, покупка автомобіля, чи ремонт, дали зрозуміли, що на їх підтримку розраховувати не варто. Довелось брати кредит під заставу квартири, щоб хоч на перших порах було за що розпочати лікування.

Повернувшись додому я побачив біля входу своїх літніх сусідів. Вони чекали на мене та почали розпитувати, як у нас справи. Я не мав сили сваритись з ними й розказав усе як є. Вислухавши, вони вручили мені свої банківські картки додавши, що я можу взяти звідти гроші на лікування сина.

Їх діти, що мешкають за кордоном, кожного місяця пересилають їм на рахунок певну суму. Скільки там назбиралось вони не знають, але впевнені, що чимало. Я не знав, як дякувати й пообіцяв, що ми все повернемо, та вони запевняли, що віддавати їм гроші не потрібно.

Після цього випадку наші стосунки покращились, ми стали мов родина. Навіть великі свята святкуємо разом. Сергійка вдалось вилікувати й він більше не боїться старих сусідів.

КІНЕЦЬ.