Коли Іван прийшов з роботи додому, то застав дружину, що сиділа на дивані, заплаканою.

– Знову з мамою посварилися? – похмуро запитав Іван.

Тетяна промовчала, і тільки тяжко зітхнула.

Тяжко зітхнув і Іван. Потім запропонував:

– А давай квартиру розміняємо, і роз’їдемося.

– Половина квартири записана на мене! – вигукнула теща з іншої кімнати. – Тож, якщо хочете жити окремо, купуйте іншу квартиру, і їдьте. А я цю квартиру розмінювати нікому не дозволю!

– Наталя Анатоліївна, – вигукнув Іван, – а нічого, що ця квартира куплена майже повністю на мої гроші?

– А ви спробуйте на суді довести це? – Теща вже стояла за спиною зятя. – І взагалі, Іване, ти в наші жіночі справи не сунься. Я ж з тобою не сварюся. Я завжди чоловіків поважала. А з Тетяною я сварюся, бо вона моя дочка. Я маю на це право.

– А що, якби Таня була б не вашою дочкою, ви б з нею не сварилися, чи що?

– Звичайно, – хмикнула Наталя Анатоліївна.

– Цікаво чому?

– Бо тоді б нам з нею ділити не було б нічого, – впевнено сказала теща.

– А сьогодні ви що не поділили?

– Нема чого годувати мене несвіжою їжею, – заявила ця жінка похилого віку.

– Мамо! Ну як тобі не соромно?!

– Ясно… – Іван уважно глянув на тещу. – Отже, розмінювати квартиру ви не погоджуєтесь?

– Ні! І ні один суд не переконає мене це зробити. Цей суд завжди стане на бік матері.

– Ну, так… – вигукнув Іван, сів на диван на місце Тетяни, і багатозначно додав: – Якщо, звичайно, ця мама доведе тому ж суду, що вона насправді є справжньою матір’ю.

– Що? – Не зрозуміла теща.

– Я, кажу, доведеться вам, Наталю Анатоліївно, на старості років пройти тест.

– Який ще тест? Навіщо мені тест?

– А щоб довести, що Тетяна вам справжня дочка, а не чужа, не прийомна.

Наталя Анатоліївна від таких слів застигла.

– Ти що, Іване, нормальний взагалі?

– Так, – сказав впевнено зять. – Я взагалі давно вже запідозрив, щоб ви несправжня мама Тетяні.

– Як це? – розгубилася жінка. – А яка? Я ж Таню особисто народжувала, а не хтось інший. Чи мені не знати, вона моя дочка, чи ні?

– А ви можете не знати.

– Чому це?

– А тому що могло статися так – ви народили одну дочку, а санітарки у пологовому будинку переплутали, і записали на вас іншу. Ви ж того дня не одна в палаті лежали?

– Не одна… – засумнівалася, було, жінка, але відразу схаменулась. – Ні! Ти мене не плутай! Тетяна моя! Я в цьому впевнена! Я її ніколи б у житті ні з ким не переплутала!

– Ну, ви впевнені чи не впевнені, нехай нам це тест і покаже. – І Іван уже з підозрою дивився на Наталю Анатоліївну. – Тому що, якби Таня була ваша дочка, ви її любили б. Правильно?

– Я її й так люблю.

– Нічого собі, у вас любов, – посміхнувся зять. – Вам, Наталю Анатоліївно, самій не смішно таке говорити? Це, випадково, не від вашої любові зараз Тетяна плаче?

– Нема чого годувати матір несмачною їжею, – знову завела свою стару пісню жінка.

– Але ж рідна мати довіряє своїй дочці на всі сто, – парирував Іван. – І ніколи не ображає її марними підозрами.

– А вона мене чому ображає?

– А ще справжня – рідна – мама прощає доньку за все, поважає її, і береже від переживань. Отже, час цю справу нам закінчувати.

– Що означає закінчувати?

– А те, що ми з Тетяною тепер почнемо шукати її справжню матір. Поїдемо до пологового будинку, піднімемо там документи. А вас, якщо ви не справжня, ми все одно виведемо на чисту воду.

– Іване, ти що кажеш, синку? – Наталія Анатоліївна застигла, і вже не знала, що говорити далі. – Хіба можна так розмовляти з матір’ю своєї дружини?

– Наталю Анатоліївно, ви вибачте мене, але ви або ведете себе як справжня мама, або… Або тест все розставить на свої місця.

Іван підвівся з дивана, повільно пройшов повз здивовану тещу і попрямував до ванної кімнати.

– Таня, – постукав він у двері, – що я можу поїсти? Від Наталії Анатоліївни нічого не залишилося?

– Ага, лишилося… – хмикнула дружина за дверима. – Зараз приведу себе в порядок, і вечерятимемо… Жартівник…

КІНЕЦЬ.