-Та у вас із чоловіком дефолт! – з розумним виглядом заявила подруга.

Настя раніше таке слово чула тільки стосовно економіки, хоча толком і не розуміла, що воно означає.

Дефолт. Виявляється, тепер так кажуть і про стосунки…

Мама попереджала, що після народження дитини все зміниться, але щоб аж так… Живуть, як сусіди.

-Порошок купив?

-Забув…

-І в чому він завтра в садок піде?..

-Що на вечерю?

-Котлетки в холодильнику, а на плиті макарони.

-Знову…

-Не подобається – сам готуй!

-Забереш Олежика з садочка?

-У мене сьогодні делегація…

-А в мене перукарня! І що, знову переносити?

А колись же ж було кохання, і Настя не йшла – пурхала вулицями, як метелик, усміхаючись здивованим перехожим…

Олежик ріс впертим і шкодливим хлопчиком.

-Хочу Чупа-Чупс!

-Давай краще яблучко візьмемо? Олежику, ну лікар же ж сказав – ніяких льодяників…

-Хочу, хочу, хочу!

Сідає на підлогу, репетує. Черга перешіптується. Настя червоніє, кидає кошик із продуктами і тягне сина з супермаркету.

-Що на вечерю?

-Нічого! Сину своєму спасибі скажи…

Хмуриться і сам варить вареники. І навіть не помітив, що вона в обід встигла збігати на стрижку.

Ранок у садку завжди мало не битва.

-Не хочу ці шорти, хочу інші!

-Олежику, але вони в пранні зараз!

-Хочу, хочу, хочу!

…Батьки із осудом дивляться на Настю – і що вона за матір? Настя хоче сказати їм – нормальна вона мати, але Олежик вередлива дитина, а в них із чоловіком дефолт.

Але вона мовчить, ховає очі, вдягає на сина ненависні шорти і поспішає працювати.

День за днем, одне й те саме. Набридло. Настя брела по липкій сніжній каші і тягнула за собою санчата. Олежик світиться від щастя – він був готовий на цих санчатах з вересня їздити, і спробуй поясни йому, що снігу немає. Ось учора випав і одразу кучугурами. Нехай радіє…

Даремно вона, звичайно, це зробила. На другий день сніг розтанув, а Олежик вже тягне ці санки з балкона.

-Олежику, сьогодні пішки – бачиш, нема снігу?

Він сідає в брудну калюжу і несамовито кричить на весь двір:

-Хочу, хочу, хочу!

-От же ж – тільки випрала йому костюмчик! – Настя мало не плакала.

-В чому справа? – почувся раптом незнайомий голос.

Настя застигла від несподіванки.

-Вибачте, я вас налякав?

Здається, сусід згори. Іноді вони зустрічаються в ліфті, ніби нормальний дядько.

-Та ось – сніг розтанув, а він на санчатах хоче, – безпорадно виправдовувалася Настя.

Сусід кивнув.

-А ви знаєте – є такі санчата з коліщатками? У нас залишилися ще від доньки, на балконі стоять. Чекайте, я зараз принесу!

Настя не встигла нічого сказати, як сусід пішов. Вона стояла посередині двору і намагалася очистити костюм сина вологими серветками.

-Ось, дивіться, ціленькі! – радісно сказав сусід.

-Дякую, але… Якось незручно, – сказала Настя. – Олежик у нас такий халамидник, а раптом зламає?

-Для такої вродливої ​​дівчини нічого не шкода, – посміхнувся сусід.

Настя почервоніла – вже давно ніхто не називав її дівчиною та ще й красивою.

-Максим, – представився він.

-Настя, – вона простягнула руку, а він замість того, щоб потиснути її, легенько поцілував. Так старомодно…

Олежик радів санчатам, а Настя йшла легко й весело: спина розправилася, щоки почервоніли, на губах посмішка.

-Що на вечерю?

-Гречка, підливка в холодильнику.

-Ой, а ти… Підстриглася, чи що?

-Ще тиждень тому.

-Так? Не помічав… Ти сьогодні якась інша.

Настя хоче сказати – красива, але замість цього пирскає, як дівчисько, а чоловік бере її за талію і кружляє по кімнаті.

У садок тепер ходити набагато простіше – син готовий поміняти улюблені шорти на поїздку у нових санчатах.

-Ну, як санчата?

-Дякую, такі зручні…

-На здоров’я! Ну що за очі – будь я вільний, одразу попросив би вашої руки!

Вони обоє сміються, він іде до своєї машини, махає їй рукою.

-Мамо, хочу Чупа-Чупс!

-Дивись, яке печиво! Давай його візьмемо? А Чупа-Чупс іншим разом?

-Давай! Мамо, я тебе люблю!

-І я тебе, Олежику.

На вечерю голубці – чоловік їх так любить.

-А я тістечка приніс!

-Мені?

-Ну, а кому ж іще?

-Дякую…

-А ще – квитки в кіно. Я маму попросив із Олежиком посидіти.

У парадному вбранні вони йдуть пліч-о-пліч – скільки років вони нікуди не виходили? Ліфт зупиняється на їхньому поверсі, дверцята повільно відчиняються.

-О, які люди!

Максим. Посміхається їй, підморгує.

-Що це він так дивився на тебе?

-Не знаю…

Хода легка, наче й не було цих років. І посмішка перехожим все та ж сама.

-Ти в мене така гарна!

-Справді?

-Справді!

Настя усміхається, бере його за руку. Слово яке придумали – дефолт…

КІНЕЦЬ.