– Скажи чесно, де це тебе так нагодували, що моя їжа вже несмачна? – запитала Люба в чоловіка, поставивши тарілку з супом на стіл.

– Ну, ти скажеш, Люба: “несмачна”. Наївся я просто, от і все. В Миколи повечеряли, у нього дружина наготувала як у ресторані.

– Ой, можна подумати, ти по ресторанах щодня ходиш. Добре, Петро, зрозуміла, що вечеряти не будеш. Я вже місяць, як помічаю: як побуваєш у свого нового приятеля, так ситий повертаєшся.

– Ну, що ти, Люба, я ж не винен, що у Миколи Наталя готує смачно. Уяви, двом голодним чоловікам, стіл накрили.

– Ну-ну, додому дотерпіти, значить, не можеш…

– Та чого ти завелася?

Люба замовкла, не хотілося їй із чоловіком сваритися. Понад двадцять років живуть. Донька в місті вчиться, син молодший на спортивні збори до району поїхав, а сам Петро на роботі, жнива почалися. Він працював комбайнером.

Цього року його помічником, взяли одного чоловіка, Миколу Данилюка. Жив Микола із сім’єю у сусідньому селі, і дорогою часто кликав нового знайомого додому повечеряти.

Спочатку Люба намагалася не помічати похвали чоловіка на адресу невідомої їй Наталії (наче їх із Петром ровесниці). І млинці у Наталі смачні, і якісь нові страви, про які дружина Петра і не чула.

А у Люби що? У Люби все просто, від бабусь, від матері навчена, по-сільському одним словом.

– Люба, а чого ти фіранки нові не повісиш, а то все по-старому в нас, – Петро другого дня перейшов на вишиті фіранки на кухні. Он у Миколи, як у місті, і новий диван недавно купили, а ми село селом.

– Так ми і є село, у селі ж живемо, – Люба відповіла байдуже, і також байдуже поставила картоплю на стіл. Спочатку вона старалася; як Петро похвалить смачну вечерю у нових знайомих, так Люба на другий день стоїть біля плити, здивувати хоче… а все марно, слова доброго не скаже. Вночі прокинеться, подивиться на чоловіка: ось він, поряд сопе, причепитися нема до чого.

_________________

На другий день Петро приїхав з роботи раніше, ніж звичайно. – Любо, ти знаєш, кого я зустрів? – Він підійшов до умивальника, в голосі відчувалася радість: – Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свого товариша, служили разом? Люююба, ну ти чого мовчиш?

– Не пам’ятаю, Петро, у тебе багато друзів.

– Ну, де багато? Я тобі про Івана розповідав, разом служили.

– Ну і що?

– Так от: він, виявляється в області працює, викладачем. Уявляєш?! Молодець який! Я й не знав. Приїхав до нас у район, біля адміністрації зустрілися.

– Рада за твого друга.

– Люба, я його в гості до нас покликав, у п’ятницю ввечері заїде, треба було б приготувати щось.

– Нехай приїжджає, голодним не залишу.

– Добре. Чуєш, Люба, фіранки то зміни, Іван то міський житель. Та й не Іван тепер, а Іван Вікторович.

– Петро, знаєш що, – Люба, зовні спокійна, взяла в руки рушник. – Ти повчи ще мене фіранки міняти…

– Ну, гаразд, не заводься, маю право підказати.

__________________

До появи «важливого» гостя залишалося три дні. Люба окинула поглядом грубку, фіранки… Дістала вапно, розвела і підбілила піч. Зняла фіранки, випрала і знову повісила.

Увечері Петро приїхав додому на якійсь іномарці. За кермом сидів незнайомий чоловік. Люба вже накрила стіл, і ще не встигла зняти фартух, як на порозі з’явився чоловік. – Зустрічай дружина, гостя, це Іван Вікторович, мій товариш по службі…

– Та можна просто Іван, – високий, худорлявий гість трохи зніяковів. Русе волосся, зачесане назад, сірі очі, блакитна сорочка і піджак темно-сірого кольору, – начебто все просто, скромно… і поводився він якось по-домашньому.

Стіл Люба накрила звичайний, як знала, як уміла, так і зробила. Спекла хліб та свої коронні пироги з маком. Петро хвилювався, що ковбаси забули купити. Люба замість ковбаси дістала домашню тушонку у скляній банці, з нею і приготувала картоплю. Ну а овочі городні самі на стіл просять.

– Іване, може щоб зігрітися? – Петро підморгнув.

– Ні, Петро, я ж за кермом.

– Ну як знаєш, а я дома… Люба, подай, там у столі стоїть.

– Іван Вікторович, а ви їжте, все своє, домашнє, – Люба щиро намагалася нагодувати гостя.

– Не обов’язково по батькові, можете просто: Іван. – Чоловік їв із апетитом, згадуючи службу.

Чоловіки захопилися розмовою, і Іван зовсім був не схожий на важливого гостя. Люба заспокоїлася, перестала хвилюватися, прибирала порожні тарілки і ставила нові.

– Пізно вже, – Іван подивився у вікно, – настав час мені їхати. – Він підвівся. Як старі товариші Іван та Петро обнялися. – Ну, думаю, не востаннє бачимося, надумаєте в місто, ласкаво прошу, адресу знаєш. – Гість підійшов до Люби: – Дуже радий, дуже радий був познайомитись. Адже я пам’ятаю, як Петро листи від вас чекав. Переживав, якщо листа не було, а я казав йому: «Добре все буде, дочекається тебе твоя Люба». – Він узяв жінку за руку: – Дякую, хазяйко, давно такої смачної їжі не їв, хіба що у бабусі… так то давно було. Дуже, дуже все смачне, справжнє, він окинув поглядом кімнату: – І взагалі, затишно у вас, – він нахилився і несподівано для Люби і Петра поцілував господині дому руку: – Дякую за теплий і смачний прийом!

Щоки Люби залились рум’янцем від збентеження. – Ну що ви, просто частування, від щирого серця…

– Саме так: душевно посиділи, – сказав гість.

__________________

Провівши гостя, Люба взялася мити посуд (не хотілося залишати на ранок). Петро приніс води, поставив на плиту. – Люба, може допомогти чим?

Люба посміхнулася. – Ти й так мені допоміг. Гарний у тебе товариш, добре що запросив у гості. Ти, Петро, все розмовами зайнятий був, наївся хоч?

Петро сів на стілець, закинувши руку на спинку: – Люба, ти в мене така господиня!

– Ну так, коли для «зігріву» пропустив, одразу про господиню згадав!

– Та що ти, Люба, я чесно кажу… тільки не вмію, як Іван… ручку цілувати, – Петро підвівся і підійшов до дружини.

– Слухай, дай посуд домити…

– Разом домиємо…

– Ага, відчуваю, до ранку їй стояти, а рано тобі на роботу.

– Та нічого, висплюсь …

– Слухай, Петро, я ось думаю про твого нового знайомого, у якого ти часто вечеряєш, може нам їх у гості запросити, ну Миколу цього з дружиною Наталею? А то вони тебе пригощають, може відповімо своїм?

– Люба, та я теж думав, добре, що нагадала.

– Тільки, Петро, я там всякі, модні, страви готувати не вмію, як ця Наталя…

– Ні-ні-ні, ти роби, як знаєш, ти в мене господиня.

– Ось ось, любий мій чоловіченьку. Хазяйський ти мій

КІНЕЦЬ.