Коли Любов Іванівна відчинила двері, на порозі вона побачила молоду жінку з короткою зачіскою та в строгому костюмі. Погляд у неї був напружений, рішучий. І ще Любов Іванівна помітила у неї на правій руці тоненьке золоте кільце.

– Здрастуйте, – привіталася гостя. – Ви Любов Іванівна?

– Так… – розгубилася господиня. – А ви хто?

– Я? – гостя дістала з накладної кишені піджака посвідчення, розкрила його і піднесла до носа господині: – Слідчий по… – Вона раптом схаменулась і відразу сховала посвідчення назад. – Ой… Вибачте, звичка… Для вас я просто Наталка. Чи можна пройти в квартиру?

– Звичайно… Проходьте… – Господиня, побачивши посвідчення, розгубилася ще більше, але зробила рукою запрошення. – Вибачте, а ви з якого приводу?

– Я? – Наталка пройшла в кімнату, уважно обвела поглядом стіни, і знову глянула на господиню. – Я з приводу вашого сина.

– Ігоря? – Любов Іванівна запереживала. – З ним щось трапилось?

– Поки що ні, – усміхнулася гостя якоюсь дивною усмішкою. – Але скоро може статися…

– Що з ним може статися? – Запереживала господиня ще більше. – Щось погане?

– Для кого як… – загадково відповіла гостя. – Скажіть, а ви живете з ним у цій кімнаті? Разом?

– Ні, що ви, він має свою кімнату. А що?

– Чи можна на неї подивитися?

– Звісно. – Любов Іванівна відчинила двері до сусідньої кімнати. – Проходьте, ось тут він живе. Але прошу вас, скажіть швидше, що з моїм сином?

– Заспокойтеся, Любов Іванівно, не треба так нервувати. – Гостя уважно оглянула кімнату Ігоря, потім сіла на диван та уважно подивилася на господиню. Я сама прийшла сюди, щоб з’ясувати, що з вашим сином. – Давайте разом розбиратимемося.

– В сенсі? – Любов Іванівна теж невпевнено присіла на стілець. – У чому розбиратися?

– Скажіть, чому ваш син у сорок років ще не одружений? – Запитала гостя.

– А що тут такого? – здивувалася Любов Іванівна. – Ну, не одружений, і добре. Ми з ним удвох добре живемо. Дружно. Він обпраний, нагодований. Що ще потрібно?

– А дівчина, ну, себто жінка, у нього є?

– А навіщо вам це знати? – Насторожилася господиня.

– Якщо я питаю, значить треба знати.

– Ну, з’явилася, начебто, одна… Нещодавно.

– Нещодавно?

– Ну, з півроку…

– І як ви на це відреагували?

– Як? – Любов Іванівна знизала плечима. – Та ніяк. Якщо в нього це серйозно, я буду рада. А якщо ні, то ні.

– А скажіть мені, чому ваш син такий нерішучий?

– Як це – нерішучий? – здивувалася Любов Іванівна.

– Ви що,правда, не дозволяєте йому ночувати поза домом? – На обличчі у гості майнула усмішка.

– Я? – Любов Іванівна теж дуже уважно подивилася на гостю. – А звідки ви це все знаєте?

– Любов Іванівно, зараз ми говоримо з вами не про мене, а про вашого сина. Як ви думаєте, чи здатний ваш син взагалі колись зробити жінці пропозицію? Чи ви йому це теж не дозволяєте?

– Я дозволяю! – квапливо й обурено вигукнула Любов Іванівна. – Але такі пропозиції потрібно робити лише з кохання. А жінка має вміти чекати, коли їй зроблять пропозицію. І взагалі, я вважаю, коли людина любить, вона маму не слухає. Він просто купує золоту каблучку, приносить її дівчині, і все.

– Ось таку каблучку? – Наталка раптом зняла зі свого пальця золоту каблучку і простягла його на долоні господині.

– Що це? – застигла Любов Іванівна.

– Це каблучка. Яку ваш син подарував своїй жінці.

– Ігор? – невпевнено спитала господиня. – Подарував? Давно?

– Вже три місяці як. Скажіть, Любов Іванівно, скільки мені ще треба чекати? Чи краще повернути його назад? Може, ви це кільце візьмете і передасте синові? Самі.

– Я? – Любов Іванівна застигла. – Ні… Я не можу… Я не винна… То це, значить, ви?… І навіщо ви прийшли? Поскаржитись на мого сина?

– Я просто так прийшла … Ні, я прийшла на вас подивитися. Ігор сказав, що ви влаштували сварку, коли дізналися, що він хоче переїхати до мене жити.

– Ні… – почала виправдовуватися Любов Іванівна. – Я не сварилася… Просто я запереживала… А раптом він не впевнений у своїх почуттях… У мене ж серце матері… Ви розумієте? Хоча, звідки ви можете це розуміти.

– Я розумію… Адже і в мене, здається, теж, тепер серце матері… Але в мене ще є час змінити все. Все виправити. Зовсім не хочеться, щоб ваш син одружився з жінкою тільки через те, що він може стати батьком.

– Що? – знову занервувала Любов Іванівна.

– То ви передасте йому це кільце? – Ще раз запитала Наталка. – Передайте… І я обіцяю, більше ви ніколи не побачите мене. Обіцяю.

– Ні… – рішуче замотала головою Любов Іванівна. – Ні, що ви…

– Отже, я можу на щось сподіватися? – здригнувся голос у гості.

Любов Іванівна в безсиллі заплющила очі і невпевнено мовчки кивнула.

КІНЕЦЬ.