Минулого місяця ми з дочкою Марійкою затіяли прибирання. Наша дочка вступила до ВУЗу у Вінницю. Ми зняли для неї окрему однокімнатну квартиру. Потрібно було зібрати необхідні речі для переїзду.

З самого ранку ми почали прибирати у шафах, перебрали малі або непотрібні речі. Старі книги спакували у сільську бібліотеку.

У чорному в пакеті на верхній полиці наша Марійка знайшла  пакет з документами про її вдочеріння. От біда! Ну як ми з чоловіком могли забутись за них…

Ми з чоловіком ніколи не казали для Марійки, що вона нам не рідна по крові.  Все якось не виходило зізнатись. А тут все сталося так спонтанно. Донька  шокованими очима дивилася на мене, а я не знала що й сказати. На очі навернулися сльози. Я думала, що Марійка почне плакати і розпитувати мене про рідних батьків.

Дочка просто сказала, що їй потрібно побути самій у її кімнаті. Я сиділа в кріслі, і не могла поворушитись. З роботи прийшов чоловік, я йому розповіла про все … З кімнати вийшла Марійка, ми очікували від неї істерики та допитів. Але вона вчинила інакше… Вона просто зім’яла  ті документи та викинула  їх у смітник.

Мамо, тато, ви для мене найрідніші люди. Дякую, що подарували мені щасливе дитинство. Виховали мене та дали дорогу в життя. Рідну матір я шукати не буду. Мені це не треба.

Ми з чоловіком почали плакати, а Марійка нас міцно-міцно обіймала.  Батько той, хто виховав, а не дав життя…А Ви як вважаєте?

КІНЕЦЬ.