Пригадую історію про одного чоловіка, якого всі знали, як найскупішого у нашому селі. Він трудився не покладаючи рук, але й зайвої копієчки ні на що не витрачав.

Дружина не раз просила у нього хоч частинку з відкладених грошей використати на нагальні потреби, бо для чого тоді так важко працювати, якщо доводиться у всьому себе обмежувати, кому ж ті гроші будуть потрібні, як їх не стане. Але чоловік завжди відповідав: “Не дам. Все, що відклав, заберу із собою у могилу. Це моє передсмертне бажання. Навіть не думай його ослухатись. Пообіцяй мені…”

Не один раз жінка заводила розмову про його збереження, та відповідь завжди була одна й та сама. Минали роки й чоловіка не стало…

Попрощатись зі старим прийшло багато односельців. А коли вже мали закривати труnу, до неї мерщій підійшла дружина та хутко поклала чоловіку якийсь пакунок. Усі хто був близько знайомий з цією сім’єю знали, що було у загадковому мішечку. Вони не промовили ні слова, лише похитали головою.

Вже ввечері, коли всі порозходились, мама та донька закінчували прибирання.

– Мамо, ти й справді усі батькові збереження дозволила закопати у землю? Собі та нам з братом нічого не лишила?

– Доню, в мене не було вибору. Я пообіцяла й не могла знехтувати останнім бажанням чоловіка. Це б не давало мені спокою до кінця моїх днів.

– Геть усе віддала?

– Звісно. Він просив покласти усе до копійки. Я так і зробила, але вчинила дещо мудріше. Усі його збереження я поклала на ваш з братом рахунок, а йому виписала чек. Я виконала його побажання і про ваше майбутнє попіклувалась.

– Оце так! Спасибі. Не перестаю дивуватись твоїй кмітливості. Тепер розумію, що саме завдяки вродженій мудрості, ти змогла стільки років прожити з таким, як наш батько.

КІНЕЦЬ.