Софійка до шести років жила у повній сім’ї з мамою і батьком. Та настав день, коли все змінилось. Якось зранку дівчинка прокинулась та побігла на кухню й переступивши поріг побачила, що її мама сидить біля вікна та плаче. Вона наблизилась, щоб запитати, що трапилось. Матір розповіла, що тато більше з ними не житиме, він зібрав речі й пішов назавжди з їхнього дому. Але це було не найгірше. Жінка додала, що тепер вона не зможе виховувати та забезпечувати Софійку самостійно, й мусить віддати доньку до дитячого будинку, доки не налагодить своє життя.

Дівчинка плакала й благала маму не робити цього, вона обіцяла, що буде слухняною, допомагатиме по дому й виконуватиме усі вказівки. Та матір була невблаганна і вже наступного дня дівчинка опинилась у дитбудинку. Жінка обіцяла доньці, що провідуватиме її та з часом забере додому.

У закладі, де тепер довелось мешкати Софійці, було багато дітей, від яких відмовились рідні батьки. Дівчинка відчувала себе зрадженою й нікому не потрібною. Вона не могла зрозуміти чому їх покинув батько, бо матір так і не пояснила нічого.

Спершу жінка навідувалась до доньки. Але згодом вона приходила все рідше, доки взагалі не припинила візит. Софійка не втрачала надію. Вона сподівалась і вірила, що мама прийде і забере її, як і обіцяла. Та минали дні за днями, а вона так і не з’явилась. Коли дівчинці виповнилось п’ятнадцять років вона остаточно розпрощалась з мрією повернутись додому, до мами й зрозуміла, що її покинули назавжди.

Одного дня у дитячий будинок привезли хлопчика такого ж віку, як Софійка. Його батьки загинули в аварії. Він важко переживав втрату близьких і не бажав ні з ким спілкуватись. Дівчині він одразу припав до душі й вона дуже хотіла його розрадити та підтримати.

Згодом, Діма став більш комунікабельний і подружився з іншими дітьми, та Софійка залишилась для нього самою близькою. Вони багато часу проводили разом бесідуючи на різні теми. Лише одне з одним вони могли відкрити душу та довірити таємниці.

Коли вони підросли, то вступили до одного й того ж університету. Так продовжилось їх спілкування та дружба, яка згодом переросла у кохання. Молоді люди вирішили жити разом та орендували житло. Закінчивши навчання, Дмитро знайшов роботу, що й дозволило втілити задумане.

Трохи ставши на ноги, пара вирішила одружитись. Вони мріяли стати батьками та ніяк не виходило. Проконсультувавшись у клініці, виявилось, що це через певні проблеми зі здоров’ям у Софії.

Якось Дмитро з дружиною вирішили навідатись у дитячий будинок, що стільки років слугував їм домом. Вони придбали цукерки та іграшки для малечі. Та як тільки переступили поріг закладу, до них підбігла маленька дівчинка, приблизно п’яти років, міцно обняла й промовила:

– Я так на вас чекала! Я мрію, щоб ви стали моїми батьками. заберіть мене, будьте моєю сім’єю.

Приїхавши додому, Софія та Дмитро постійно думали про маленьку дівчинку. Вона не виходила їм з голови й порадившись, подружжя вирішило повернутись у дитбудинок та удочерити її.

Вже за кілька місяців, маленька Ліза переїхала жити до нових мами й тата. Нарешті здійснилась мрія Софії та Дмитра й вони змогли відчути радість батьківства. Та вже за пів року трапилось справжнє диво – жінка дізналась, що вона вагітна! Ліза не могла дочекатись, коли у неї з’явиться братик чи сестричка. Вона обіцяла мамі, що буде головною помічницею у догляді за малюком.

КІНЕЦЬ.