– Світлана, ти куди йдеш? Я не дозволяю тобі з Миколою гуляти. Тобі вчитись потрібно, а не за кавалерами бігати!

– Мені вчора вісімнадцять виповнилось. Я вже повнолітня. Я тебе завжди слухаю і тобі допомагаю, а ти мене не хочеш відпустити з хлопцем погуляти. Це несправедливо!

– Знаю, я твого хлопця. Ви з Миколою коли підете разом, то пропадете. А я до тебе увесь день телефонуватиму і переживатиму за тебе. Ти зараз вчишся на першому курсі університету, ти маєш добре вчитись, щоб стипендію мати. Ти ж не хочеш, щоб тебе вигнали з університету!

– Мамо мені вже вісімнадцять, а ти мене народила у сімнадцять! Ти тоді могла зустрічатись з хлопцями, а я ні? Я хочу бути щасливою і тому піду до Миколи. Ми любимо один одного і ти не заважай нашому щастю. Декілька днів тому Микола запропонував мені вийти за нього заміж і я погодилась, тому через декілька місяців буде весілля.

– Ви ще молоді, вам рано одружуватись. Я переживаю, щоб ти не завагітніла і сама не залишилась.

– Я не розумію чому ти так погано ставишся до мого хлопця? Він добра людина і я впевнена, що він мене любить.

– Ви ще молоді, а у цьому віці ви можете дурниць наробити. А потім хто буде вирішувати ваші проблеми? Якщо ти підеш зараз до свого хлопця, я більше тебе бачити не хочу!

– Добре, мамо. Я піду і більше не повернусь.

Світлана зібрала свої речі і поїхала жити до хлопця. Дівчина вірила, що у них все буде добре. Але минуло два роки і вона з маленькою дитиною на руках приїхала до матері.

– Мамо, чому я тебе не послухалась. Микола вигнав мене зі своєї квартири. Він сказав мені, що уже втомився від сімейного життя і йому набридло слухати постійний плач дитини. Пробач мені і дозволь знову жити з тобою, бо я не маю куди йти.

– Я тебе попереджала, а ти мене не слухала. Моє серце відчувало, що якщо ти з Миколою зв’яжешся добром це не закінчиться. Я тобі допоможу доглядати за дитиною, будеш знову жити зі мною. Але якби ти мене послухала не було цих проблем.

КІНЕЦЬ.