– Привіт, мамо! Я сьогодні прийду на вечерю не сама, – почувся у слухавці дзвінкий голос Оксани – єдиної доньки Єлизавети Максимівна.

Ура! Дочекалась! Нарешті моя донечка представить нам свого судженого. Я давно мрію про онуків і щоб вона була щаслива в особистому житті, а то, одна кар’єра в голові. Вже уявляю, якою чудовою бабусею я буду. Бубоніла собі під ніс мама Оксани.

– Чого така радісна?,- запитав дружину Семен Степанович.

– Я не просто радісна, я щаслива. Щойно дзвонила Оксана й сказала, що на вечерю прийде зі своїм кавалером, – з потіхою у голосі відповіла Єлизавета Максимівна.

Та вже за хвилину вона завмерла місці. Озирнулась навколо, й зрозуміла, що немає з чим зустрічати майбутнього зятя й у квартирі безлад. Мерщій увімкнула пилотяг, потім побігла за ганчіркою та шваброю. Та тільки но привела в порядок квартиру, зрозуміла, що в холодильнику порожнього – лише вчорашній суп та холодні котлети. Це не діло, зустрічати такою гостиною майбутнього члена сім’ї. Мерщій написала список продуктів та вручила його чоловікові. Семен Степанович лежав спокійно на дивані й дрімав слухаючи телевізор. Та дружина сказала, що не час відпочивати.

– Семене, давай швиденько збирайся та біжи до магазину. Ось готовий список. Якщо будуть питання – телефонуй, – не даючи чоловіку альтернативи, Єлизавета Максимівна виштовхала йог за двері.

Потім швиденько побігла протерти пил, познімати павутину, якщо десь не догледіла, та поправила килимок біля входу. Ніби все готово, але ж сама, ще як зранку встала, то так і не розчісувалась. Що подумає про неї майбутній зять, як побачить у пом’ятому халаті із розтріпаним волоссям. Тому швиденько почала приводити до ладу свій зовнішній вигляд. Якраз з магазину повернувся Семен Степанович.

Дружина мерщій розібрала пакети з покупками й розклала усе в холодильнику. Й продовжила чепуритись, поставивши варитись на плиту овочі для салату.

До першого знайомства залишилось близько години часу. А Єлизавета Максимівна досі не впоралась з приготуванням. Все кипить, шкварчить, а та лише зачіску завершила робити. Макіяж доробить потім, а зараз мерщій на кухню, кришити салат. За пів години стіл був накритий. Апетитні аромати так і манили Семена Степановича, який вже дочекатись не міг вечері.

І тут, нарешті дзвінок у двері. Єлизавета Максимівна ще раз поглянула у дзеркало, гукнула чоловіка та пішла зустрічати майбутнього зятя.

– Добрий вечір! Зачекались на нас?, – посмішкою запитала донька,- А чим так гарно пахне? Щось святкуємо?

Єлизавета Максимівна дивилась на Оксану й нічого не розуміла. Що це вони таке вигадали? Чому зять не заходить? Оглядаючи коридор, спантеличено думала жінка.

– Доню, а де гість, з яким ти мала прийти?

– Так от же він!,- сміючись, Оксана дістала з-за пазухи крихітне цуценятко, – я його знайшла на дорозі. Хтось викинув цього малюка і жалібно скавулів на мокрому тротуарі. Моє серце розтануло, я не могла його там залишити. А у нас тепер буде новий член сім’ї.

– Ти б до нас краще зятя привела, а не це замурзане щеня, – махнувши рукою з розпачем сказала Єлизавета Максимівна. Вона ж так надіялась, що нарешті стане бабусею…

КІНЕЦЬ.