Тетяні Михайлівні зателефонували на робочий телефон, повідомили, що з її чоловіком сталася біда, Віктор Петровича забрала швидка, і зараз він лежить в палаті.

Тетяна Михайлівна застигла, почувши таке, миттю залишила всі справи і поїхала у відділення.

До чоловіка не пустили, сказали не чекати, їхати додому, якщо що подзвонять.

Ще трохи посидівши, Тетяна Михайлівна вирушила додому.

На третій день тільки дозволили приїхати, Віктору стало краще, але стан стабільно важкий, повідомили Тетяні Михайлівні.

Взявши молодшу дочку Віру, зателефонувала старшій Насті, повідомила що можна до тата, дівчатка дуже люблять батька, попередила щоб жодних сліз.

Приїхала з Вірою, Настя десь під’їжджала, Тетяна Михайлівна вирушила на пост, щоб повідомити про свій прихід та дізнатися, коли їх проведуть до чоловіка.

-Здрастуйте, ми до Бондаренка.

-Не можна тільки близькі родичі.

-Дівчино, я йду до чоловіка, вона, – кивнула на Віру, – до рідного батька, зараз ще старша дочка під’їде, а ось вона якраз … Настя, йди сюди.

-Жінка, що ви мені тут влаштували, дружина Бондаренка приїхала з самого ранку, вона з ним там.

-Де там? Яка дружина? Що ви таке кажете?

-Звичайна, дружина із сином.

-Яким сином? У нас дві дочки. Мій чоловік Віктор Петрович Бондаренко, йому стало погано і його сюди привезли, до третьої палати мені сказали.

-Ну так, все правильно.

-Та що ж це таке? Я скаржитимуся! Ось мій паспорт, ось, бачите?

-Ой, а там хто тоді?

-Не маю поняття кого ви пропустили, – гуркотіла на весь поверх Тетяна Михайлівна, – та я… та я вас…

-Мамо, заспокойся, йдемо до тата, – попросила старша дочка, Тетяна Михайлівна багатозначно глянувши вирушила коридором.

Увійшовши до палати, вона побачила жінку, та сиділа і тримала за руку її чоловіка, поруч стояв хлопчик, підліток, старший за Віру року на три.

-У чому справа, я не зрозуміла?

-Таня … Танюша … Як добре що ти прийшла … Це Ліда, а це Петрик, мій син. Я думав що все, йду ось на той світ і просив їх покликати.

Тетяна Михайлівна стояла з відкритим ротом і дивилася на чоловіка. Дівчата теж застигли.

Ліда зіскочила, заметушилась, почала пхати свою долоню Тетяні, потім дівчаткам.

-Я Ліда, дуже приємно, а це Петрик, хі-хі, братик…

Тетяна Михайлівна нарешті прийшла до тями, вона подивилася на чоловіка і почала тихенько хихикати.

-Син? Син? Петрик кажеш? Скільки років Петрику?

-Шішнадцять, – підхопилася Ліда.

-Шішнадцять значить, – задумливо простягнула Тетяна Михайлівна, – це ти Вітя, виходить коли у відрядження їздив, дитинку заробив.

-Виходить так, Таню.

-Добре. Ну що ж мій характер ти Вітя знаєш, речі пришлю, скажіть куди Лідія. А що це у вас очі забігали? Га? Що це таке? Ви, мабуть, у нашому будинку вже в думках оселилися, так? Разом із Віктором та Петриком, синочком вашим, так?

Не вийде, мій дім це. Як так? А ось так. Спочатку там моїх батьків будинок був, у спадок мені дістався, загалом мій будинок, а Віті квартира належить, у нас там квартиранти зараз живуть, тільки я на неї теж маю права як дружина, а дівчата як дочки.

Ви можете туди заселитися, вам же доглядати Вітю доведеться.

Ти що думав, що тобі все з рук зійде, негідник? Все, вистачить, на розлучення подам сьогодні ж.

Ходімо, дівчатка.

-Мамо, – каже старша Настя. – Мамо, навіщо ти так грубо з татом, треба все обговорити, ми цивілізовані люди.

-Так, так, – вигукнув Віктор.

-Він вам не тато, – каже Тетяна Михайлівна і дивиться в очі чоловікові, – у нього не може бути дітей, йдемо.

Тетяна виходить і обернувшись ловить розгублений погляд Лідії, очі її бігають. Дівчата біжать за матір’ю, гукають її, щоб дізнатися подробиці.

-Мамо! Ти не хочеш нам нічого пояснити? – Каже Настя, Віра тихо плаче.

– Заспокойтесь, вдома все розповім.

-Ні зараз! – вперто каже Настя.

-Я сказала вдома. Їдьмо додому.

-Мамо, – не встигнувши увійти приступила з розпитуваннями старша дочка, молодша тут же стояла з очима повними сліз.

– Дівчата вибачте мені, ну звичайно він ваш тато, а то ви не знаєте, що всі троє на одне обличчя.

А тепер згадайте обличчя того синочка Петі, не схожий на матір свою і на вашого батька від слова зовсім, я розумію хлопчик не винний, але це не дитина вашого батька.

Не витримала я, я вибачила його тоді, Настя ти пам’ятаєш у бабусі ми з тобою жили? Ти мала правда була.

– Пам’ятаю, мамо.

-Так ось, розходилися ми, випросив вибачення, вимолив, повернулася, потім Вірочка народила, жили не тужили.

Років зо два тому почала помічати відтік грошей, ну думаю незначно, чи мало, може збирає собі на що.

А потім про цю Ліду з’ясувала, що вона свого сина, від когось нагуляного, батькові вашому підсовує, мовляв, син, спадкоємець, а цей, губи розкотив, рідного сина зустрів.

Компенсувати мабуть вирішив роки, що без нього синок прожив…

Жінка, якщо захоче, дізнається, будь-яку таємницю, а вже ображена жінка…

Це не його син, бачили, як у неї очі забігали? А ви дівчата пробачте мені, напевно доведеться тести проходити не переживайте, сто відсотків покаже, батькові ви, вибачте, правда, що в цю історію поринути вам доведеться.

А інакше ніяких пройдисвіток на чисту воду не вивести.

-Мамо, – плаче Віра, а можна до тата приїжджати? А якщо він нас не прийме? А якщо він у…ум…ууууу, – заплакала Віра.

-Можна звичайно, не вижене, і нічого з ним не буде. Завтра поїдемо.

Віктор зустрів дружину з доньками з полегшенням. Очі, що впали, видавали пережиття і розгубленість.

-Я думав ви не прийдете.

– Дівчаткам дякую.

-Пробач, Таню.

-Бог простить.

Після виписки Віктор приїхав додому, він у всьому розкаявся, просив вибачення у дівчат і дружини, запевняв, що з Лідією тієї нічого не було і бути не могло, просто повірив, що його син Петро.

Відмахнувся коли Тетяна Михайлівна запропонувала тест пройти, щоб переконатися, що дівчатка це його доньки.

-Таню, я ніколи і не сумнівався, ти коли сказала так, там, у палаті.

Я зрозумів, що ти не просто так сказала, а щось знаєш, ну я і підіграв тобі, поговорив з Лідою, сказав що на всіх трьох дітей тести зроблю, як тільки відійду трохи.

Вона спочатку обурювалася, потім плакала, божилася … а потім зізналася що Петро не мій син.

Вона мене ненароком побачила в соцмережі, спочатку дивилася фотографії, нас, дівчат, потім наважилася написати…

Я … не розумний … пробачте мені, мої улюблені, вибачте.

-Мааам, ти ж пробачиш тата? – Запитує Віра.

-Мамо, – дивиться Настя на матір, – я тебе розумію він тебе образив, я ухвалю твоє будь-яке рішення. Але він мій батько, вибач, ми любимо вас обох.

-Так матуся.

-Вибачте мене дівчатка, мені треба подумати.

-Звичайно, мамо.

Таня зберегла сім’ю, до неї приходила та Ліда, запевнила що з Віктором у них немає нічого все так, як розповів чоловік, побачила в соцмережах, позаздрила тихому щастю Віктора, посумувала за колишнім своїм скороминущим захопленням і якось саме так сталося що сказала про Петрика , та обманула …

Петрик звичайно засмутився, за два роки він вже звик, що у нього є тато і потай сподівався познайомитися з сестрами.

-І що наробила? Сина не шкода?

– Шкода, шкода, Таня, ось я і…

Таня з Лідією навіть потоваришували до певної міри, вітали один одного зі святами, цікавилися як справи.

Ліда зустріла незабаром гарного чоловіка.

А Петрик так сподобався дівчатам, що вони прийняли його як брата, а він настільки звик називати Віктора татом, що нікого й не дивувало, коли вслід за дівчаткми він кликав Віктора татом.

Віктор з Петриком їздять на рибалку, беруть із собою Віру.

Для багатьох друзів сім’ї залишається таємницею, що за хлопчик Петрик, звідки він взявся і чому Тетяна так спокійно ставиться до цього.

Нехай думають, кожна сім’я має свою таємницю.

КІНЕЦЬ.