Кажуть, що від добра добра не шукають. Так ось це, як з’ясувалося, не про Івана Івановича.

Тому що Іван Іванович прийняв рішення кардинально змінити своє, загалом, благополучне у всіх сенсах життя.

Дехто думає, що цього не може бути. Але насправді таке трапляється. І не рідко. Особливо із чоловіками. І особливо тоді, коли вік чоловіка перевалює за сорок.

Ніхто не каже, що подібного і з жінками не трапляється. Трапляється, звичайно. Але жіночі випадки, як правило, не такі кумедні, як чоловічі…

Жінка, якщо вже почне жити заново, то тут таке робиться! Наплачуться всі. І самі жінки, і їхні діти, і їхні чоловіки, і багато інших, хто хоч якось виявляється причетним до такої жіночої історії.

Жіноча подібна історія обов’язково буде сумною.

А от у чоловіків – навпаки. Що не історія, то суцільний цирк.

-Мені сорок п’ять років, – подумав Іван. – І я успішна багато в чому людина. Двох дочок видав заміж. Чому б мені не ризикнути і не почати жити по-новому?

…Ірина смажила рибку на кухні, як тут на порозі зʼявився Іван.

-Доброго ранку, Івасику, – ласкаво сказала Іра. – Сідай снідати, я тут і рибку вже досмажую і картопелька вже готова!

-Ніякий я тобі не Івасик, – раптом сказав Іван. – І де ти тільки таке ім’я відкопала? Івасик! І скаже ж…

Ірина здивовано відкрила рота, але швидко схаменулась.

-Івасик не в настрої, – подумала жінка. – Певно знову вирішив почати жити по новому…

-Вибач, любий, – сказала Ірина.

-Я тобі не любий! – строго сказав Іван. – Знайшла любого! Я звичайна людина…

-Ну, зрозуміло, звичайна людина, – подумала Ірина. – Зараз обов’язково скаже якусь нісенітницю.

-І взагалі! – сказав Іван і глянув на дружину. – Нам, певно, краще розлучитися.

Ірина застигла з ложкою в руках.

-Розлучитися? – подумала Ірина. – Це за тиждень до срібного весілля? А як же ж. Розмріявся. Я вже гостей запросила. Ось весілля відгуляємо і розлучимося. Можливо…

-Мабуть, ти маєш рацію, – сказала вголос Ірина. – Я теж давно про це думала. І вважаю, що так жити більше не можна.

-Виходить, ти не проти? – зрадів Іван.

-Проти? – вигукнула Ірина. – Хто? Я? Я сама собі ворог? Проти?! Та жінці у моєму віці таке щастя, може, раз у житті тільки й випадає.

-Яке щастя? – не зрозумів Іван.

-Яке? – здивувалася Ірина. – Донька одружена. Грошей достатньо. Є й квартира і дача. Саме час пожити для себе. Для власного задоволення. Адже так?

-Так, але…

-А з тобою, яке задоволення? Ходиш і бурчиш цілими днями. Та це й зрозуміло…

-Що тобі зрозуміло?

-45 років – це такий вік у чоловіків, – багатозначно сказала Ірина, зітхнула і налила собі ще кави.

-Який такий вік? – сказав Іван. – Нормальний вік.

-Я й кажу, – радісно підхопила Ірина. – Нормальний вік. Все життя попереду. І я ще багато встигнути можу. Коли на розлучення подаємо? Давай завтра? Першого вересня хтось – вчитися, а ми – розлучатись. Теж, як у нове життя переходимо.

-Куди вона все поспішає? – подумав Іван. – Завтра! Їй дай волю, то вона, напевно, просто зараз побігла б.

-Ти постривай, Ірино, – сказав Іван. – Не поспішай.

-А чого тягнути?

-Треба все добре обміркувати.

-Ти щодо майна?

-Так, так, – сказав Іван.

-Так усе легко і просто, – сказала Ірина. – Гроші поділимо порівну. Згоден?

-Згоден.

-Тепер дивись далі, – продовжувала Ірина. – У нас із тобою є квартира та дача. Так?

-Так.

-Вони за ціною однакові, так?

-Так.

-Ну от, якщо квартира тобі, то дача мені, – радісно сказала Ірина. – Згоден?

-Згоден, – сказав Іван. – А що тобі, а що мені?

-А сам вибирай, – сказала Ірина. – Якщо вибереш квартиру, то я візьму собі дачу. Чи навпаки. І кому дістається дача, той забирає собі машину. Як вважаєш, це по-чесному?

-Так, – погодився Іван.

-Вибирай, – сказала Ірина.

-Дача і машина – це, звісно, ​​чудово, – подумав Іван. – З ними я швидко познайомлюсь із кимось. Посаджу у свою машину якусь гарну жінку, привезу її на свою дачу. Адже до мене одразу буде інше ставлення. Так? На мене тоді подивляться, як на серйозну людину.

-Беру дачу й машину, – сказав Іван.

-Чудово! – вигукнула Ірина. – А мені наша квартирка залишається.

Ірина підійшла до вікна.

-А вигляд, вигляд який шикарний! – сказала Ірина. – Іди помилуйся на прощання. Все місто, як на долоні. Ти знаєш, Іване, це добре, що у нас квартира на три сторони, у центрі та на високому поверсі.

Ой, як уявлю, що тепер усі три кімнати у моєму розпорядженні будуть, то просто співати та танцювати хочеться.

Коли розлучимося, обов’язково влаштую вечірку. Запрошу всіх своїх подруг. Ох, ми вже тут влаштуємо. Чоловіків якихось покличемо…

-Ти знаєш, Ірино…

-Вибач, що перебиваю, – сказала Ірина. – Я зараз подумала, що з такою квартирою я собі, напевно, швидко нового чоловіка знайду? Так? Як ти думаєш?

-Я подумав, Ірино, – сказав Іван. – Я, мабуть, квартиру візьму.

-Квартиру? – здивувалася Ірина. – Ні, ти жартуєш? Що? Серйозно? Візьмеш квартиру?

-Які можуть бути жарти. Квартиру беру.

-Це що виходить? Дача та машина – мені?

-Тобі, Ірино.

-Оце так! – закричала Ірина і кинулась обіймати й цілувати Івана. – Боже, скільки я про це мріяла. Все життя. Дякую тобі, коханий.

-Про що мріяла? За що спасибі?

-Ну, щоб у мене однієї машина була, і дача, – радісно, сказала Ірина.

-Ну, дача добре, – сказав Іван. – Із дачею – все зрозуміло. Але ж машина? Адже в тебе навіть прав немає? Як ти їздити збираєшся?

-То я тепер здам на права, – сказала Ірина. – А завтра піду на курси. Ні, комусь скажи, не повірять. Дівчата заздрити будуть. Уявляю їхні обличчя, коли скажу, що машина, твоя шикарна машина, де ти їздиш, тепер моя.

-Ірино, на мою думку, ти…

-Одразу після розлучення я переїжджаю на дачу, – продовжувала Ірина, не слухаючи Івана. – За цей час я вже, мабуть, і матиму права. Уявляєш! Таке щастя і мені все одно! Як же я люблю тебе, Іване. Хоч ми й розлучаємося, Іване, знай, що всім наступним чоловікам я скажу, що ти в мене був найкращий.

-Що? – не зрозумів Іван.

-Я порівнюватиму їх з тобою, – сказала Ірина. – І виграш буде не на їхню користь. А коли хтось із них скупитиметься, я говоритиму, що ось ти таким не був.

Буду показувати їм мою машину і говорити, що це ти мені її подарував.

Нехай вони бачать, які подарунки роблять справжні чоловіки, і як легко та просто вони це роблять. Ой! Скоріше б розлучення.

-Ось що, Ірино, – сказав Іван. – Давай ми зараз не прийматимемо поспішних рішень. Ми не маленькі діти і… Я думаю, що в такій справі, як розлучення, поспішати не варто.

-Ти так думаєш? – сумно спитала Ірина.

-Впевнений.

-А так хочеться, – Ірина мало не плакала. – Я вже уявила, як їду за кермом шикарного автомобіля, а всі чоловіки довкола…

-Я розумію, – сказав Іван. – Шикарна машина, дача… Все це може закрутити голову такій жінці, як ти, Ірино. Але… Треба взяти себе в руки, Ірино.

-Думаєш, треба? – примхливо спитала Ірина.

-Думаю так.

-Ну гаразд, – сумно зітхнувши, сказала Ірина. – Якщо треба, то візьму. А як таки чудово ми все придумали, я навіть…

-Ірина! – строго сказав Іван. – Не вередуй. Не будь маленькою дівчинкою. Стань нарешті серйознішою.

-Не вередуватиму, – зітхнувши, сказала Ірина. – Стану серйознішою.

-Все ж багато в неї ще в голові порожнього, – подумав Іван. – Одним словом, жінка. Добре, що вона має такого чоловіка, як я.

У якого з головою все в порядку. І який здатний у будь-якій ситуації дивитися на світ без емоцій, бачити його таким, яким він є.

Без мене вона б точно пропала. Навіть шкода її стало. Треба буде зробити для неї щось хороше…

Минуло дві години. Іван знайшов Ірину у ванній кімнаті. Вона закидала одяг у пральну машину.

-Тобі допомогти? – спитав Іван.

-Допоможи, – відповіла Ірина.

-Що робити?

-Я зараз все виперу, а ти потім все розвісиш, гаразд? – сказала Ірина.

-Гаразд, – погодився Іван.

Коли Іван розвішував на сушарку випрану білизну, він відчував, що в його житті зараз щось йде не так. Але що саме не так, він ніяк не міг збагнути.

-Ще ці шкарпетки нещасні, які доводиться розгортати та підбирати по малюнку квіточок, – бурчав Іван, витягаючи з тазика ту, чи іншу річ.

-Вони заважають мені думати. І взагалі, вся білизна якась скручена і… Ну ось, футболка на підлозі. Треба швидше підняти, доки Ірина не бачила. Одне втішає, що нічого цього мені не треба було прати.

І в цей момент у голові Івана промайнула якась думка.

Наче щось дуже важливе раптом відкрилося йому… Але ця думка, як швидко з’явилася, так швидко й зникла…

Іван трохи постояв, намагаючись зрозуміти, що саме йому здалося.

Але нічого не зрозумівши, він продовжив витягувати випрану Іриною білизну з тазика, акуратно її розгортати і розвішувати на сушарку…

Отак Іван розлучатись хотів… Та дружина виявилась хитрішою.

Кажуть, що від добра добра не шукають. Так ось це, як з’ясувалося, не про Івана Івановича.

Тому що Іван Іванович прийняв рішення кардинально змінити своє, загалом, благополучне у всіх сенсах життя.

Дехто думає, що цього не може бути. Але насправді таке трапляється. І не рідко. Особливо із чоловіками. І особливо тоді, коли вік чоловіка перевалює за сорок.

Ніхто не каже, що подібного і з жінками не трапляється. Трапляється, звичайно. Але жіночі випадки, як правило, не такі кумедні, як чоловічі…

Жінка, якщо вже почне жити заново, то тут таке робиться! Наплачуться всі. І самі жінки, і їхні діти, і їхні чоловіки, і багато інших, хто хоч якось виявляється причетним до такої жіночої історії.

Жіноча подібна історія обов’язково буде сумною.

А от у чоловіків – навпаки. Що не історія, то суцільний цирк.

-Мені сорок п’ять років, – подумав Іван. – І я успішна багато в чому людина. Двох дочок видав заміж. Чому б мені не ризикнути і не почати жити по-новому?

…Ірина смажила рибку на кухні, як тут на порозі зʼявився Іван.

-Доброго ранку, Івасику, – ласкаво сказала Іра. – Сідай снідати, я тут і рибку вже досмажую і картопелька вже готова!

-Ніякий я тобі не Івасик, – раптом сказав Іван. – І де ти тільки таке ім’я відкопала? Івасик! І скаже ж…

Ірина здивовано відкрила рота, але швидко схаменулась.

-Івасик не в настрої, – подумала жінка. – Певно знову вирішив почати жити по новому…

-Вибач, любий, – сказала Ірина.

-Я тобі не любий! – строго сказав Іван. – Знайшла любого! Я звичайна людина…

-Ну, зрозуміло, звичайна людина, – подумала Ірина. – Зараз обов’язково скаже якусь нісенітницю.

-І взагалі! – сказав Іван і глянув на дружину. – Нам, певно, краще розлучитися.

Ірина застигла з ложкою в руках.

-Розлучитися? – подумала Ірина. – Це за тиждень до срібного весілля? А як же ж. Розмріявся. Я вже гостей запросила. Ось весілля відгуляємо і розлучимося. Можливо…

-Мабуть, ти маєш рацію, – сказала вголос Ірина. – Я теж давно про це думала. І вважаю, що так жити більше не можна.

-Виходить, ти не проти? – зрадів Іван.

-Проти? – вигукнула Ірина. – Хто? Я? Я сама собі ворог? Проти?! Та жінці у моєму віці таке щастя, може, раз у житті тільки й випадає.

-Яке щастя? – не зрозумів Іван.

-Яке? – здивувалася Ірина. – Донька одружена. Грошей достатньо. Є й квартира і дача. Саме час пожити для себе. Для власного задоволення. Адже так?

-Так, але…

-А з тобою, яке задоволення? Ходиш і бурчиш цілими днями. Та це й зрозуміло…

-Що тобі зрозуміло?

-45 років – це такий вік у чоловіків, – багатозначно сказала Ірина, зітхнула і налила собі ще кави.

-Який такий вік? – сказав Іван. – Нормальний вік.

-Я й кажу, – радісно підхопила Ірина. – Нормальний вік. Все життя попереду. І я ще багато встигнути можу. Коли на розлучення подаємо? Давай завтра? Першого вересня хтось – вчитися, а ми – розлучатись. Теж, як у нове життя переходимо.

-Куди вона все поспішає? – подумав Іван. – Завтра! Їй дай волю, то вона, напевно, просто зараз побігла б.

-Ти постривай, Ірино, – сказав Іван. – Не поспішай.

-А чого тягнути?

-Треба все добре обміркувати.

-Ти щодо майна?

-Так, так, – сказав Іван.

-Так усе легко і просто, – сказала Ірина. – Гроші поділимо порівну. Згоден?

-Згоден.

-Тепер дивись далі, – продовжувала Ірина. – У нас із тобою є квартира та дача. Так?

-Так.

-Вони за ціною однакові, так?

-Так.

-Ну от, якщо квартира тобі, то дача мені, – радісно сказала Ірина. – Згоден?

-Згоден, – сказав Іван. – А що тобі, а що мені?

-А сам вибирай, – сказала Ірина. – Якщо вибереш квартиру, то я візьму собі дачу. Чи навпаки. І кому дістається дача, той забирає собі машину. Як вважаєш, це по-чесному?

-Так, – погодився Іван.

-Вибирай, – сказала Ірина.

-Дача і машина – це, звісно, ​​чудово, – подумав Іван. – З ними я швидко познайомлюсь із кимось. Посаджу у свою машину якусь гарну жінку, привезу її на свою дачу. Адже до мене одразу буде інше ставлення. Так? На мене тоді подивляться, як на серйозну людину.

-Беру дачу й машину, – сказав Іван.

-Чудово! – вигукнула Ірина. – А мені наша квартирка залишається.

Ірина підійшла до вікна.

-А вигляд, вигляд який шикарний! – сказала Ірина. – Іди помилуйся на прощання. Все місто, як на долоні. Ти знаєш, Іване, це добре, що у нас квартира на три сторони, у центрі та на високому поверсі.

Ой, як уявлю, що тепер усі три кімнати у моєму розпорядженні будуть, то просто співати та танцювати хочеться.

Коли розлучимося, обов’язково влаштую вечірку. Запрошу всіх своїх подруг. Ох, ми вже тут влаштуємо. Чоловіків якихось покличемо…

-Ти знаєш, Ірино…

-Вибач, що перебиваю, – сказала Ірина. – Я зараз подумала, що з такою квартирою я собі, напевно, швидко нового чоловіка знайду? Так? Як ти думаєш?

-Я подумав, Ірино, – сказав Іван. – Я, мабуть, квартиру візьму.

-Квартиру? – здивувалася Ірина. – Ні, ти жартуєш? Що? Серйозно? Візьмеш квартиру?

-Які можуть бути жарти. Квартиру беру.

-Це що виходить? Дача та машина – мені?

-Тобі, Ірино.

-Оце так! – закричала Ірина і кинулась обіймати й цілувати Івана. – Боже, скільки я про це мріяла. Все життя. Дякую тобі, коханий.

-Про що мріяла? За що спасибі?

-Ну, щоб у мене однієї машина була, і дача, – радісно, сказала Ірина.

-Ну, дача добре, – сказав Іван. – Із дачею – все зрозуміло. Але ж машина? Адже в тебе навіть прав немає? Як ти їздити збираєшся?

-То я тепер здам на права, – сказала Ірина. – А завтра піду на курси. Ні, комусь скажи, не повірять. Дівчата заздрити будуть. Уявляю їхні обличчя, коли скажу, що машина, твоя шикарна машина, де ти їздиш, тепер моя.

-Ірино, на мою думку, ти…

-Одразу після розлучення я переїжджаю на дачу, – продовжувала Ірина, не слухаючи Івана. – За цей час я вже, мабуть, і матиму права. Уявляєш! Таке щастя і мені все одно! Як же я люблю тебе, Іване. Хоч ми й розлучаємося, Іване, знай, що всім наступним чоловікам я скажу, що ти в мене був найкращий.

-Що? – не зрозумів Іван.

-Я порівнюватиму їх з тобою, – сказала Ірина. – І виграш буде не на їхню користь. А коли хтось із них скупитиметься, я говоритиму, що ось ти таким не був.

Буду показувати їм мою машину і говорити, що це ти мені її подарував.

Нехай вони бачать, які подарунки роблять справжні чоловіки, і як легко та просто вони це роблять. Ой! Скоріше б розлучення.

-Ось що, Ірино, – сказав Іван. – Давай ми зараз не прийматимемо поспішних рішень. Ми не маленькі діти і… Я думаю, що в такій справі, як розлучення, поспішати не варто.

-Ти так думаєш? – сумно спитала Ірина.

-Впевнений.

-А так хочеться, – Ірина мало не плакала. – Я вже уявила, як їду за кермом шикарного автомобіля, а всі чоловіки довкола…

-Я розумію, – сказав Іван. – Шикарна машина, дача… Все це може закрутити голову такій жінці, як ти, Ірино. Але… Треба взяти себе в руки, Ірино.

-Думаєш, треба? – примхливо спитала Ірина.

-Думаю так.

-Ну гаразд, – сумно зітхнувши, сказала Ірина. – Якщо треба, то візьму. А як таки чудово ми все придумали, я навіть…

-Ірина! – строго сказав Іван. – Не вередуй. Не будь маленькою дівчинкою. Стань нарешті серйознішою.

-Не вередуватиму, – зітхнувши, сказала Ірина. – Стану серйознішою.

-Все ж багато в неї ще в голові порожнього, – подумав Іван. – Одним словом, жінка. Добре, що вона має такого чоловіка, як я.

У якого з головою все в порядку. І який здатний у будь-якій ситуації дивитися на світ без емоцій, бачити його таким, яким він є.

Без мене вона б точно пропала. Навіть шкода її стало. Треба буде зробити для неї щось хороше…

Минуло дві години. Іван знайшов Ірину у ванній кімнаті. Вона закидала одяг у пральну машину.

-Тобі допомогти? – спитав Іван.

-Допоможи, – відповіла Ірина.

-Що робити?

-Я зараз все виперу, а ти потім все розвісиш, гаразд? – сказала Ірина.

-Гаразд, – погодився Іван.

Коли Іван розвішував на сушарку випрану білизну, він відчував, що в його житті зараз щось йде не так. Але що саме не так, він ніяк не міг збагнути.

-Ще ці шкарпетки нещасні, які доводиться розгортати та підбирати по малюнку квіточок, – бурчав Іван, витягаючи з тазика ту, чи іншу річ.

-Вони заважають мені думати. І взагалі, вся білизна якась скручена і… Ну ось, футболка на підлозі. Треба швидше підняти, доки Ірина не бачила. Одне втішає, що нічого цього мені не треба було прати.

І в цей момент у голові Івана промайнула якась думка.

Наче щось дуже важливе раптом відкрилося йому… Але ця думка, як швидко з’явилася, так швидко й зникла…

Іван трохи постояв, намагаючись зрозуміти, що саме йому здалося.

Але нічого не зрозумівши, він продовжив витягувати випрану Іриною білизну з тазика, акуратно її розгортати і розвішувати на сушарку…

Отак Іван розлучатись хотів… Та дружина виявилась хитрішою.

КІНЕЦЬ.