Мій онук Михайлик змалечку мав поганий апетит. Щоб вмовити його хоч щось з’їсти потрібно було докласти чимало зусиль, й то не завжди вдавалось. Відмовлявся від усього. Мій син приводив Михайлика до мене на вихідні з надією, що хоч у бабусі малий бешкетник нормально поїсть.

Та сподівання виявлялись марними. У дні, коли хлопчик в мене гостював, я намагалась приготувати щось смачненьке, але в результаті, потім це все з радістю доїдав дідусь. А онук вперто відмовлявся.

Якось, син знову привів до мене Михайлика, але цього разу я вирішила, що нічого готувати не буду. Не вдячна це справа, все одно нічого їсти не хоче. Лише надвечір онук попросив дати йому поїсти, а я відповіла, що ніяких смаколиків у нас немає. Малий дивився на мене круглими очима, не приховуючи здивування. А я, не подаючи виду, продовжувала дивитись свій серіал.

– Бабусю, як це немає? І що, взагалі нічого нема?

– Лише молоко. Дам, якщо будеш.

– Буду.

Михайлик із задоволенням допив цілу склянку молока та пішов спати. Вже зранку він поснідав кашею з варенням. А коли дідусь приніс з магазину свіжі булочки, то не відмовився і від них, хоча я сказала, що навряд чи він їх захоче.

– Я люблю булочки, – заперечив онук.

Коли тато Михайлика прийшов, щоб забрати його додому, хлопчик доїдав тарілку супу. Мій син був неймовірно здивований і дуже зрадів, що нарешті малий вдосталь наївся.

Коли наступних вихідних мій син привіз онука до мене, то просив дати рецепт, завдяки якому у хлопчика з’явився такий апетит. Бо удома Михайлик знову перебирав харчами. Мій онук вже дорослий, але й досі згадує ту склянку молока, яка йому тоді здалася найсмачнішою.

КІНЕЦЬ.