Кажуть, що щастя наших дітей робить нас в сотні разів щасливішими. Так воно було і в мене. Коли Тарасик прийшов і сказав, що Катя погодилась стати його дружиною, я заплакала на радощах. Цю дівчину я знала близько року, а мій син вже майже 4.

Я точно знала, що це саме та людина, яка зробить мого сина щасливим чоловіком. Надзвичайно добра, чуйна, турботлива, скромна. Ніколи не зазіхала на гроші сина, а старалась на свої потреби заробляти сама. До ніг саме такої і хочеться прихилити весь світ.

Діло було в серпні, тому ми вирішили відразу запланувати весілля, щоб не відкладати аж до весни. Гостей з нашої сторони було мало. Лише я та друзі. Нікого більше у нас не було. А хто і був, то далеко і не мали змоги приїхати. А відразу після святкування наречені переїхали до мене. У нас було дві кімнати, тому тіснитися не доводилося.

Та вже через місяць трапилося страшне. Нам зателефонували з лікарні і повідомили, що Тарас у них. Він перевозив гуманітарну допомогу з-за кордону. Сталась стр ашна аварія. Лікарі зробили все можливе, та син потрапив у кому.

Катруся майже не ночувала вдома. Постійно сиділа біля його ліжка, говорила, гладила і вірила, що кохання переможе. Та вже через півтора тижні лікарі заявили, що нашого Тарасика більше немає.

Я не знала, як пережити цю трагедію. І не знала, чим зарадити невістці, яка в один момент втратила все. Що їй тепер робити? Як жити далі?

Я запропонувала не вертатися до своїх батьків, а пожити ще зі мною. Разом і горе легше переживати. І ось через декілька тижнів ми дізнались, що Катруся носить під грудьми дитинку. Я щаслива, що мій син не пішов зі світу ось так, безслідно. Тепер у нього залишився хлопчик. А ми з Катею назавжди будемо сильно зв’язані, як рідні мати і донька.

КІНЕЦЬ.