Микола й Ірина все своє сімейне життя прожили у місті. Їхні батьки теж були міські жителі.

А ось їхні бабусі та дідусі жили в селі. Микола й Ірина будучи дітьми завжди там проводили літо.

А потім все це зійшло нанівець…

Їхні батьки були рідкісними гостями в селі. Навіть на пенсії батьки більше любили місто. Сільські будинки після того, як не стало родичів дісталися Ірині та Миколі.

Вони давно хотіли поїхати від міської метушні. Тільки куди? Будинок Ірини від міста далеко, та й будинок Миколи теж, тільки в інший бік. Будинки вже старі, хіба ділянки великі, але занедбані. Поки все це відновиш…

Вирішили вони свої будинки продати та купити ближче до міста. Знайшлися покупців. Все продали, оформили, як годиться і почали шукати будинок для себе. Навіть не будинок, а дачу. Взимку вони збиралися жити у місті.

Варіантів було багато. Два тижні вони їздили й оглядали дачі. Де ціна не відповідала якості, де умови, а де й сусіди одразу себе показали. Адже від сусідів теж багато залежить.

Під час одного огляду будинку вони зустріли свого знайомого.

Виявилося, що він приїхав до сусідів і підійшов до них привітатися.

Одразу запропонував зустріч відзначити, до того ж він вже був веселий… Микола відмовився, а Ірина передумала купувати дачу, хоч їй все й сподобалося.

У майбутньому такі сусіди до добра не доведуть…

Зателефонували з агенції і сказали, що є ще варіант. Хазяїн будинку давно за кордоном. За будинком доглядає бабуся. Вона все покаже. Виявилося, що це зовсім недалеко.

Вони одразу ж і поїхали.

-Ми напевно заблукали, – нарешті сказав Микола. – За таку ціну тут будинків точно немає! Це ж шикарні особняки все!

-Але адреса ж сходиться… – невпевнено сказала Ірина.

-Ну давай глянемо, – пробурмотів Микола. – Ой, а от напевно і та сама бабуся-власниця!

До них підійшла старенька жінка.

-Не переживайте! – почала вона. – Ви не помилилися. Це я на вас чекаю!

-Здрастуйте, а ми кудись підемо, чи поїдемо? – запитала Ірина.

-Приїхали вже. Ось будинок. Дивіться! – бабуся показала рукою на дім.

Микола з Іриною роти повідкривали від здивування.

Перед ними стояв великий двоповерховий будинок, поруч була альтанка, збоку гараж, сад. Все в одному стилі.

-Ми все ж таки напевно помилилися, – пробурмотів Микола. – Тут не може бути такої ціни…

-Правильно. Все правильно, – сказала старенька. – Ось тому ви й злякалися.

-А є чого боятися?

-Найстрашніша тут я. І те, що стара. А раніше красуня була…

-Та ви й зараз красуня. Кожен вік має свою красу, – заявив Микола.

-Який розумний чоловік. Ви мені підходите! – раптом заявила бабця.

-Як це? Ми ж будинок купуємо.

-Ну, ось знову злякався. Гаразд, слухайте. Хазяїн будинку зараз живе за кордоном, жити сюди не приїде. Дім цей він отримав у спадок. Та й не лише цей будинок, а багато ще чого. Для нього гроші не є головним. Він сам уміє заробляти. А щоб будинок не стояв без діла, він його й продає. Йому й ціна не така важлива. Мене треба прилаштувати.

-Як?! – здивувались вони разом.

-А ось так. Ходімо, – діловито сказала бабця.

Бабуся завела їх за будинок. Там був ще один вхід.

-Це моя частина, тут кімнатка й кухня. Якщо ви купите будинок, то я мушу тут залишитися. Це його умова за договором. А коли вже мене не стане, то і це буде теж ваше. Я бабця тиха. Та й сусіди у нас тихі. Ви мені сподобалися. Думати будете, чи одразу погодитеся?

-А чому саме ми?

-Так агенство до мене багато кого посилало. Але я людей наскрізь бачу. Їм би багатство забрати. А я їм не потрібна. Одразу втікають. Лякаються. А деяким я сама відмовляла.

-А ким ви є господареві будинку?

-Та я раніше була його, так би мовити, нянькою. Допоміг мені батько, сюди поселив. Адже в мене немає нікого. Сімейне життя не склалося, через мою бездітність.

А тому була інша причина. Не розповідатиму вам, самій неприємно все згадувати. Та ви особливо не переживайте. Я сама себе обслуговую. У мене є все для цього. За мною не треба прати й прибирати. Готую сама. Ви перші, хто дослухав мене, всі раніше йшли.

-А якщо ми онуків на літо привозитимемо? Напевно, вони вам заважатимуть?

-Що ви, я дуже люблю дітей, – бабуся пожвавішала. – Своїх Бог не дав, але люблю всіх. А хто у вас?

-Хлопчик і дві дівчинки. У сина хлопчик і дівчинка. А у доньки поки що одна дівчинка.

-Ну що? Згодні?

-Ну, якщо все з документами в порядку, то згодні. Ірино, ти згодна?

-Я згодна.

-От і добре. Я так рада. А з документами все гаразд.

Микола й Ірина поїхали в агентство. Все виявилося так, як розповідала ця мила бабуся.

Для оформлення документів через тиждень приїхав господар будинку.

-Тепер я спокійний. Батько перед тим, як його не стало просив за нянькою доглядати. А я не можу, маю там бізнес, сім’ю. А ви їй дуже сподобалися. Адже ми з нею майже щодня розмовляємо. Удачі вам. Мені пора, у мене літак.

Так Ірина з Миколою стали господарями дачі. Згодом вони там стали жити цілий рік.

Бабуся Катерина Ігорівна живе з ними під одним дахом, тільки з іншого входу. Онуки Ірини та Миколи її дуже полюбили, а вона їх.

Якщо дивитися збоку – просто велика і дружна сім’я…

КІНЕЦЬ.