Історія почалася так. Після весілля дочка з чоловіком переїхали до мене. У мене двокімнатна квартира. Ми домовилися, що вони два роки поживуть у мене, накопичать грошей на житло і переїдуть. Але цього не сталося. Сказати, що в цьому винен зять, я не можу, адже він працює, ще й на двох роботах.

А ось дочка винна. По-перше, вона не вміє економно витрачати гроші. Живе на широку ногу, ніби вона дружина якогось олігарха. Вони пожили у мене півроку, і дочка заявила, що вагітна. Вона вирішила, що обов’язково буде народжувати і я не стала противитися.

Другим сюрпризом було те, що дочка була вагітна двійнею. Я сприйняла це як nроблему, адже мова вже йшла про інші суми, про інші зусилля і навантаження. — А це добре, народжувати відразу двох. У зайвий раз не доведеться йти в деkрет.

Після nологів мій будинок перетворився у nсихліkарню. Я йшла на роботу, дочка залишалася з малюками. Повернувшись, я забирала їх, щоб дочка мала час прийти в себе. Потім повертався зять, я скидала онуків йому, щоб приготувати вечерю, випрати, попрасувати. Потім зять віддавав дітей мені і йшов на нічну зміну. Через годину, півтори, дочка прокидалася і забирала дітей до себе, щоб я відправлялася спати.

Коли дітей вже прийняли в садок я зраділа, що нарешті зможу спокійно жити і відпочити, але дочка поводила їх туди лише тиждень. Діти застудилися, і дочка заявила, що здо ров’я дітей понад усе. Вона пішла з роботи, адже прийняла рішення, що буде сидіти з дітьми сама. Я намагалася донести до неї, що всі діти в перший час проходять через це. Так зміцнюється їх імунітет.

Але дочка істерила, говорила, що мені наплювати на своїх онуків. Тоді я стала чекати поки діти підуть до школи, адже була надія, що дочка хоч тоді вийде на роботу. Мені вже було важко жити в таких умовах. Ми з зятем працювали. Я nлатила за комуналку і господарство, а зять утримував дружину і двох дітей. А це дуже нелегко. До того ж я вже немолода була і життя у постійно напруженій атмосфері давалося взнаки.

Я дочекалася і того, що діти пішли в школу. Але і тоді дочка знайшла відмовку, щоб не влаштуватися на роботу. — Мама, яка робота. Дітям потрібна підтримка в навчанні, потрібна мама поруч, а не втомлена мама після роботи! Тоді у мене увірвався терпець. Я зрозуміла, що і через десять років вона знайде відмовку, у дітей іспити, вони створюють сім’ю, їм потрібна мама поруч…

Я повідомила їй, щоб вона влаштовувалася на роботу і, щоб вони через рік з’їхали з моєї квартири. Здається, дочка до моїх слів поставилася несерйозно, але я більше не хочу терпіти.

КІНЕЦЬ.