Чоловікові запропонували хорошу роботу у місті, і ми не замислюючись переїхали. Все якось дуже швидко вийшло: доньку оформили у садок, я знайшла собі роботу. Нам дуже сподобалося місто. Офіс знаходився неподалік будинку, і я вирішила, що пішки ходитиму на роботу.

Дорога в офіс проходила повз похмуру і непоказну будівлю, обнесену залізним парканом. Я думала, що це якась занедбана будівля, а потім я дізналася, що це дитбудиноk. Якось повертаючись з роботи, я побачила маленького хлопчика років п’яти. Він збирав жовте листя і складав у букет.

Він був такий милий, що я не змогла пройти повз. Я зупинилася і сказала йому: «Привіт». Не відриваючись від своєї справи, він звів очі і відповів. У нього були такі ж сірі очі, як у моєї доньки. Серце стиснулося від бо лю.

Як можна таких маленьких дітей кидати? Я знайшла в сумці цукерку та простягла йому. — А як тебе звати? — А навіщо ви питаєте? — насторожився малюк і одразу ж додав: Юра. Але тут його покликала вихователька, і він побіг до решти. Всю дорогу я думала про Юрка. Як можна кидати дітей? Моїй донечці чотири роки , і я не уявляю, що могла б її покинути. Удома я все розповіла чоловікові. І тепер щовечора повертаючись з роботи, обов’язково брала з собою щось смачненьке йому.

Ми потоваришували, і він щодня мене чекав біля паркану. Несподівано мене відправили у відрядження на кілька днів. Повернувшись із відрядження додому, пішла тією ж дорогою, сподіваючись побачити Юрку. Але його не було. На майданчику грали діти, та серед них його не було.

Раптом до мене підійшла вихователька і сказала: Ви обійшлися з малюком дуже поrано. Він вам не іграшка, а я попереджала, що він звикне до вас. Він сумував і чекав вас біля паркану щодня. От і застудився, а тепер він у ліkарні. Це все через вас! », — Додала вона і пішла. Сльо зи душили мене, я почувала себе дуже ви нною.

Адже і справді, я не подумала, що він на мене чекатиме. Вдома я не стрималася і розплакалася, розповідаючи чоловікові. Вранці чоловік з’ясував у якійсь ліkарні Юра. Ми купили йому іграшки та гостинці. У ліkарні довелося збрехати, що ми родичі, щоби нас пустили до нього. У палаті він стояв біля вікна, такий маленький і самотній.

Він обернувся і його очі відразу ж заблищали. Він обійняв мене міцно і сказав: «Я знав, що ти мене не кинеш і обов’язково прийдеш». Я плакала, а коли обернулася, побачила, що сльози текли по щоках чоловіка. Андрій підійшов до нас, обійняв нас і сказав: » А ти знаєш, що Таня твоя мама, а я твій тато?» Коли ти одужаєш, ми поїдемо додому » . -Я знав, я так і знав, що ти моя мама!

Такого я не очікувала, але знала одне точно, якщо Андрій сказав, що він обов’язково так і зробить. Папери оформили швидко. Зараз у нас двоє дітей та чекаємо третього. Донька щаслива, що тепер має старшого брата. У нас дружна та щаслива сім’я. Все завдяки тому, що ми не побоялися простягнути руку малюкові та дати йому кохання.

КІНЕЦЬ.