Моя мама ще в молодості отримала у спадок ділянку землі від своєї бабусі. Коли вона вийшла заміж за тата, то на цьому місці побудували гарний будинок. Працювали удвох, не покладаючи рук. Усі гроші, які заробляли, вкладали у житло. Потім, нарешті, зробили ремонт. Далі вже придбали техніку та меблі.

Коли мети було досягнуто, батьки вирішили народити мене. Вони дуже любили мене, робили все можливе, щоб я росла щасливою дитиною. Так і було.

Одного разу я повернулася додому зі школи, а мама сиділа на порозі і ридала. Я ніколи в житті не бачила її такою. Вона не просто плакала, а голосила. Я запитала, що сталося, а мама ще дужче від того почала ридати. І вже тоді я відчула, що з татом сталося непоправне. Через декілька днів ми поїхали на опізнання. Це був найстрашніший день у житті мами і в моєму дитинстві.

На похороні до нас підійшли чоловік і жінка похилого віку. Я їх бачила вперше. Мама повідомила, що це мої бабуся та дідусь. Для мене це було приголомшливою новиною. Де ж вони весь час зникали?

Ми з мамою думали, що вони нам висловлять співчуття та підтримку. Однак цього не сталося. Просто біля могили дід з бабою заявили, що претендують на будинок, де жив їхній син.

– Не бути цьому! – суворо відповіла мама.

– Нам належить половина його будинку! – знахабнілі родичі налаштовані були річуше. – Ми подамо позов та відсудимо частину дому, в який вкладав кошти і наш Вітя.

Після поминок ми з мамою довго плакали за татом, пригорнувшись один до одного. Вона розповідала про те, яким чудовим він був. А потім розказала, що батьки тата не любили свого сина, завжди ображали його та вигнали з дому. Ріс батько в неблагополучній сім’ї, однак не втратив чуйності та людяності, на відміну від своїх родичів.

Наступного дня до нас зателефонувала баба і знову щось вимагала у мами за будинок. Мама відповіла, що у них немає совісті та що у нас траур, на відміну від них.

Потім ненька звернулася до юриста. Вона довго консультувалася з ним. Коли так звані родичі заявилися до суду зі своїм позовом, адвокат швидко поставив їх на місце. Будинок наш залишився нам з мамою.

Ось так буває в житті. Батькам син був не потрібен, а згадали його лише тоді, коли знадобився дім, бо їхній був зруйнований. 

Потім вони, звісно, вже по-доброму просили маму пустити їх до нас. Та хіба можна жити з такими підлими людьми? Для нас загибель тата була найбільшою трагедією. А вони, його рідні батьки, скаржилися, що у них немає даху над головою. І навіть не згадали, що немає сина. 

КІНЕЦЬ.