Микола у свої двадцять дев’ять років зустрічався не з однією жінкою, а от ту, яка б торкнулася струни його душі, він поки не зустрів.

Ні, в основному вони всі були хороші, але не його, і він вирішив, що, мабуть, доля не дасть йому такого подарунка.

Але Микола помилився, доля усміхнулася йому. Його відправили у відрядження, а Люба їхала у те ж місто, відвідати батьків.

Коли вона зазирнула в купе і спитала, чи тут вісімнадцяте місце, Микол застиг від несподіванки, він дивився на неї і нічого не міг відповісти.

Вона ще раз запитала і їй ствердно відповів старенький чоловік, який сидів навпроти нього, на нижній полиці.

Микола отямився, коли вона поставила поряд з ним дорожню сумку і знову звернулася до нього:

-Ви мені не допоможете закинути сумку нагору?

Він метушливо схопився, зачепив старенького, одразу вибачився, потім розвернувся і сумка опинилась на підлозі, знову вибачився, тепер уже перед нею.

І тут вона дзвінко засміялася:

-Ви як ведмедик іграшковий! Великий і неповороткий, тупцюєте по колу!

Чоловік теж розсміявся, Микола підхопив сміх і всім одразу стало легко та весело.

Вони після цього моментально перезнайомилися і потоваришували на всю дорогу, що залишилася.

Валерій Павлович, тільки-но рушив поїзд, запропонував попити чайку з медом, з його пасіки.

Люба дістала пиріжки, що спекла її тітка в дорогу, а Микола захопив з собою піцу.

Вийшов справжній бенкет.

Увечері вони влаштувалися на своїх верхніх полицях, навпроти один одного, і в них потекла неспішна розмова.

Незабаром Валерій Павлович заснув, і вони почали шепотітися, але зрозуміли, що заважають заснути жінці, що підсіла до них у купе годину тому, вийшли в коридор.

Вони говорили і говорили, пізнаючи один одного все більше, і між ними почала зʼявлятися взаємна симпатія.

Микола зрозумів, що це, і є кохання з першого погляду, тому що в ньому прокинулися почуття, яких раніше він не відчував до жодної з жінок.

Любі молодик теж сподобався, їй було добре і легко спілкуватися з ним.

Вже під ранок вони заснули… Після приїзду на батьківщину Люби вони обмінялися телефонами і домовилися зустрітися вже у себе в місті.

Микола через тиждень уже був удома, впоравшись із усіма справами, а Люба ще гостювала у рідних.

Ще два тижні вони переписувалися і зідзвонювалися, а коли вона приїхала, то домовилися зустрітися на площі, у центрі міста.

З того дня вони почали зустрічатися, рік пролетів непомітно.

За цей час вона познайомила його з двоюрідною сестрою Катею і з тіткою Лізою, вона в них тимчасово жила, поки збирала на перший внесок за квартиру.

А Микола познайомив її з бабусею, вони жили з нею вдвох, батьки були за кордоном на заробітках. Бабуся тоді сказала йому:

-Дивись, Микольцю, не втрать Любочку через якусь нісенітницю, вона чудова, такі, тепер рідкість. Розумниця, красуня, вихована і тебе, дурненька, любить.

-Знаю, бабусю, що вона в мене диво, і гарна, в усіх відношеннях. Я її дуже люблю.

…Микола лежав на дивані перед телевізором, коли задзвонив мобільник. Це була Любочка.

-Привіт, кохана! – взяв він слухавку. – Як ти там?

-Привіт, – якось сумно відповіла Люба. – Все добре. Я хотіла сказати, що в цей тиждень маю деякі справи… Так що ми не побачимось…

-Може я зможу чимось допомогти? – здивувався Микола.

-Ні, ні… Я сама розберуся, це особисте… – сказала Люба і поклала слухавку.

Через кілька днів Микола без попереднього дзвінка, дуже скучивши, купив букет і вирішив зробити сюрприз коханій.

Він підʼїхав до її будинку глянув в бік підʼїзду й очам своїм не повірив!

Там сиділа його Люба і вона була не сама!

Його кохана Люба обіймалася на лавці, біля під’їзду, з якимось симпатичним хлопцем…

Він поклав їй голову на плече, а вона його гладила і щось воркувала йому на вухо…

Потім чоловік підняв голову і щось сказав їй, а вона почала його цілувати в щоки і знову обняла.

Прямо ідилія любовного побачення…

Микола спочатку хотів підійти й кинути їй квіти, але потім розвернувся й пішов.

Коли Люба зателефонувала йому через день, він, навіть не вислухавши її, одразу сказав:

-Я попрошу вас, більше на цей номер не дзвонити. Вам є, на мою думку, кому телефонувати.

І все, він її номер заблокував… Микола перестав спати, весь час думаючи про Любу і ставив собі питання, чому вона з ним так вчинила, а говорила ж, що любить.

Бабуся помічала, що онук змінився і Люба перестала до них приходити.

-Миколо, що у вас із Любою сталося, чому я її більше у нас не бачу?

-Та тому що вона мені брехала – у неї інший чоловік!

-О, Господи! З чого це ти взяв?!

-Я їх бачив разом, вони обіймалися, вона його цілувала.

-А ти підійшов, спитав, хто це і чому вона так вчинила?

-Ось ще, я буду себе на посміховисько виставляти, нехай собі цілується з ким хоче. Більше я жодній жінці не вірю, всі вони брехухи!

-Миколо, може ти не так усе зрозумів?

-Бабусю, припини її виправдовувати. До речі, я їду завтра на пів року на заробітки…

Наступного дня Микола поїхав, щоб не бути з цією брехнею навіть в одному місті.

Минуло п’ять місяців і одного дня йому зателефонувала Катя, сестра Люби.

-Миколо, привіт. Скажи, будь ласка, а що сталося між вами? Люба раніше не давала мені твій номер, подзвонити тобі, хоч я бачила, як вона переживає.

А позавчора ми поховали її рідного, старшого брата, вона взагалі ледве тримається і збирається у своє рідне місто поїхати.

Юрій близько півроку тому приїхав до нас у місто. Він дуже заслаб… Допомогти йому не змогли…

Ось сьогодні вона залишила свій телефон на столі, я твій номер швидко й записала. Микола, адже ти так любив її, чому ви розлучилися? Їй так була потрібна твоя підтримка і тоді, а зараз особливо. Ти зможеш приїхати до нас?

А Микола слухав і сварив сам себе за дурість, за свій гонор. Він зрозумів, що тоді бачив її з братом, мабуть вона його заспокоювала…

-Катю, за кордоном, мені ще три тижні тут треба бути, але я спробую відпроситися у начальства раніше. Постарайся зупинити її. Я сьогодні їй подзвоню, тільки не знаю, чи візьме вона слухавку.

Люба, звичайно, слухавку не взяла ні сьогодні, ні наступного дня…

Через три дні Микола поїхав додому і одразу з вокзалу подався до Люби.

Двері йому відчинила Катя. Вона була в чорній сукні.

Вона провела його в кімнату до Люби. Микола її не впізнав, вона дуже схудла, а чорна блузка її ще більше старила і все одно, вона була прекрасна…

Коли Люба побачила Миколу, то спершу якось скривилася…

-Катю, навіщо ти привела його сюди? – запитала вона.

-Люба, будь ласка, пробач і вислухай мене… – почав Микола.

І Люба мовчки слухала… Вона таки пробачила його. А Микола пообіцяв собі більше ніколи в житті ані на мить не залишати свою кохану.

КІНЕЦЬ.