Знаю я одну родину, на стосунках якої можна описати, як дві господині вживаються на кухні. Одна з них – Ліза. Вона найкраща моя подруга. Інша – її свекруха Любов Павлівна. Цю жінку я теж знаю з дитинства, адже вона подруга моєї мами. І, що не дивно, наші з Лізою чоловіки теж товаришують, бо працюють на одній роботі.

Тому ми нерідко збираємося усі разом за вечерею. Готують ці господині просто неперевершено обидві. Однак як тільки вони на кухні удвох – то обов’язково посваряться.

Так було і в цьому році перед Яблучним Спасом. Ми вирішили освятити фрукти у церкві та пообідати за святковим столом вдома у них. За день до цього треба було приготувати всякі смаколики.

Ліза склала своє меню, щоб орієнтуватися, які продукти їй придбати. На це меню натрапила Любов Павлівна і почала сварити невістку:

– Ти що з розуму вижила? Нащо мені твої кальмари, ананаси та оливки? Ще й гроші витрачати на такі салати? Приготуємо печеню та качку з яблуками, овочеву нарізку зробимо, пиріжків напечемо.

– Мамо, – почала сперечатися Ліза. – Я хотіла нові, сучасні рецепти випробувати. Набридло ваше постійне одноманітне меню.

– Одноманітне? Зате всі ситі будуть! А ти б краще посуд навчилася мити, бо витрачаєш по пів пляшки засобу на одне миття! Ніякої економії!

– То у мене й посуд блищить, не те, що у вас. Після вашого миття береш миски – вони всі жирні!

Вони посварилися так, що ледь не побилися. В результаті – кожен приготував свої страви. Однак нащо те було робити? Усе ж не з’їси! Можна було дійти якогось компромісу, але ж ні. Вперті обидві!

А за столом, коли надійшов Яблучний Спас, і свекруха, і невістка сиділи набундючені та без настрою. 

КІНЕЦЬ.