Я навчався в універі, працював, але зароблені гроші відправляв батькам, їм було потрібніше. А собі я лишав трохи на їжу. Я мав старий телефон, який тримався на чесному слові. «Головне – дзвонить.» — говорила мама, сміючись. Я й не скаржився. Одного разу я ходив парком і побачив на лавці телефон.

Модель була найновішою, а на чохлі були рожеві серця. Одразу було зрозуміло – телефон дівчини.

Я спочатку подумав залишити знахідку собі, але швидко розвіяв ці думки. Не такого мене батьки бажали бачити. Я сів на лавку і спочатку чекав, поки хтось зателефонує, і я поверну його господареві, але дзвінка не було півгодини, година, і я вже думав повернутися до гуртожитку.

Щойно я піднявся з лави, побачив дівчину, яка перевіряла кожне дерево та лаву. — Ви випадково не це шукаєте? — спитав я, показавши смартфон.

– Мені його тиждень тому подарували, а я вже втратила. Я така незграбна, дякую, що повернули, — дівчина обняла мене і додала, — фух, ви мій рятівник! Ви просто повинні сходити зі мною в кафе.

Знаєте, мене не щодня обіймали такі гарні дівчата та ще й у кафе кликали. Я погодився з її пропозицією, а за два роки погодилася і вона з моєю.