Леонід і Зоя прожили у шлюбі шість років.

Доньці Даринці уже п’ять років. Леонід завжди хотів сина, і ось настав той день, коли Зоя повинна була порадувати його довгоочікуваною подією.

Зоя як завжди приготувала вечерю до якої додала свій фірмовий салат, який вона робила тільки на свята. Це ж можна вважати святом!

Леонід прийшов із роботи пізно.

-А що за свято у нас? – пробурмотів він з порога. – Хочеш відзначити моє звільнення?

Чоловік був явно не в настрої.

-Тебе звільнили?! – ахнула Зоя.

-А я що якось не так висловився? Чи не так сказав? – бурчав він.

-Привід для свята у нас інший… – тихо сказала Зоя.

-Ну і який?

-У нас буде дитина…

-І чого ж ти радієш?! – раптом запитав Леонід.

Зоя застигла від здивування.

-Ми ж давно хотіли другу дитину, – нарешті сказала вона.

-Не час ще. В мене немає роботи. Розумієш. Нема! – сказав Леонід.

-Ну, знайдеться нова робота. Чого ти так переживаєш?

-Мене за статтею звільнили… Ніхто мене на хорошу роботу не візьме. Зрозуміло!

-І що цього разу? Знов посварився з начальством?

-Гірше! Все. Не питай більше нічого…

…Насправді Леоніда застав начальник в дуже незручній ситуації.

Леонід під час робочого дня відлучився, а начальник за ним простежив.

Він уже підозрював про походеньки своєї дружини і Леоніда. Була велика сварка. Леоніда попросили написати заяву за власним бажанням, але він вирішив, що його не звільнять і писати не став.

Звільнили…

Дружина начальника, Марина, була подругою Зої.

-Я сама дізнаюся, – подумала Зоя і швидко набрала номер.

Марина дуже плакала, але слухавку взяла.

-Чого тобі ще треба?

-Марино, в чому справа? Чому ти плачеш?

-А ти ще нічого не знаєш?

-Що я маю знати?

-Ну так спитай у свого Леоніда. Мене чоловік виставив з дому.

-Чому?

-Чому, чому! – Марина скинула виклик, більше її телефон не відповідав.

Зоя нічого так і не зрозуміла. Леонід не розповідав нічого. Поїв і лежав на дивані, вдаючи, що спить.

Зранку Зоя, як завжди, пішла на роботу. Коли вона поверталася, то помітила, як з під’їзду вийшла Марина. Вона нахилила голову і швидко вийшла.

Лише наступного дня Зоя дізналася правду. Загальні знайомі розповіли. Їй довелося викликати швидку, від переживань…

Добре, що маленька Даринка була у бабусі.

Леонід одразу прийшов, але його не пустили. Зоя його не хотіла бачити і навіть не відповідала на його дзвінки.

Додому вона повернулася через три тижні. Повідомила чоловіка, що подає на розлучення. Леонід йти не збирався. Квартира куплена у шлюбі і половина належить йому.

-Чудово. Сидітимеш із дітьми. Тебе все одно на роботу не візьмуть. А я працюватиму.

-З якими дітьми?

-З нашими. Даринка і два хлопчики, які скоро народяться. У нас буде двійня. Я подаю на аліменти. Ти будеш зобов’язаний утримувати нас.

-Як?

-Ось так.

-Зоя, розумніше не народжувати. Куди ти із трьома дітьми.

-Це тебе не стосується.

Леонід навіть кричати і сваритися не міг. Хіба він міг усе це передбачати, коли був з дружиною начальника?

Для нього все закінчилося. Зоя його не пробачить. Марина з ним не буде. Навіщо їй аліментник із трьома дітьми. Таке щастя їй точно не потрібне…

Леонід намагався помиритися з дружиною. Але вона пробачати його не збиралася. З Мариною вони розлучилися, їй точно був не потрібен аліментник.

Невдовзі Леонід знайшов роботу. Іти йому не було куди, а вірніше він просто не хотів. Він любив Зою. Любив доньку, любив хлопчиків, що вже народилися. Вони продовжували жити в одній квартирі, як сусіди. Леонід дбав про дітей, і водночас платив аліменти. З роботи він завжди поспішав додому.

Поступово образа пройшла, Зоя все ще його любила і бачила, як діти прив’язані до батька.

Сім’я збереглася. Чи пам’ятає про все це Зоя? Та хіба забудеш? Та й Леонід пам’ятає…

Пам’ятають, але не нагадують одне одному…

А Зоя навіть познайомилася з хорошим чоловіком. Він в курсі її ситуації, але все одно її дуже любить і готовий допомагати в усьому.

КІНЕЦЬ.