Колись Леся думала, що нарешті знайшла своє щастя. А що: багатий чоловік, зі своєю квартирою, машиною, власник фірми. Вона відпочивала кілька разів на рік, і Лесі здавалося, що нічого їй більше не треба. Про рідного батька вона забула зовсім. Звичайно, перші місяці вона ще згадувала його: як він гуляв з нею по парку, як kупував морозиво, катав на гойдалках.

Але солодке життя посіяло в ній зерно зарозумілості: з плином часу вона геть розірвала зв’язок з рідною людиною: навіть не дзвонила, щоб дізнатися, як у старого зі здоров’ям, чи він отримав пенсію, чи є потреба у чомусь.

І ось Леся набридла своєму багатому чоловікові. Той вигнав її з дому, заздалегідь порадившись з юристами, які запевнили його, що дружина не отримає ні kопійки: адже шлюбний договір, який підписала дівчина в день весілля, не давав їй можливості претендувати хоч на якийсь відсоток майна.

У шлюбі дітей не було, так що Леся не могла розраховувати навіть на крихітні алі менти. І ось дівчина, ледве пересуваючи ноrи, прямувала в батьківський будинок, дорогу до якого вона насилу пригадувала.

Знайомі двері, все той же дзвінок… Двері відкрив сильно постарілий чоловік, на обличчі якого відразу з’явилася посмішка, як тільки він побачив найріднішу людину. Він міцно стиснув у обіймах рідну дочку і, не вдаючись в подробиці, запевнив її, що все в неї буде добре. І Леся тільки зараз зрозуміла, кому вона була дорога всі ці роки, і хто завжди радий бачити її – незважаючи на всі її жа хливі вчинки.

КІНЕЦЬ.