Іван з дружиною і вже дорослuмu сuнамu зібралuся в їхньому будuнку. Яблук того року врожай був – усе посипано! Мати пішла прилягла в хаті, а Іван з синами на городі грядки під зиму перекопувати почали. Раптом пролунав якийсь звук… Вони одразу й не зрозуміли що це таке. А коли в хату забігли, то ахнули. Матu на дuвані лежuть… Іван тільки й озuрався безпорадно навкругu. Та було пізно
-Ось він де! На терасці сидить. Газетку свою почитує!
А я то думаю, де ж мій Іванко, де мій любий? Втомився, жарко ж. Може компотику йому холодненького налити? А він ось, голубчик! Я ж тобі казала трави кроликам нарвати.
В песику треба почистити. Курям зерна дати. І що мені з вами, трьома чоловіками, робити? Старший наш Андрійко вчора заявився, не знаю, як дійшов.
Вранці бачу спить на дивані не роздягнувшись навіть.
То що мені за таке? Я йому виказала. Це ж кому такий мужик буде потрібний, якщо звикне так гульбанити?
-Не сварися, – каже. – Мамо, я зрозумів, усе зрозумів.
А молодший наш Віктор знаєш, що вчудив? Вчора в електричці заснув, так мало не проїхав свою зупинку. Вискочив в останній момент, а креслення всі у вагоні залишив. І каже мені:
-Я відпустку мамо візьму академічну, втомився я вчитися. До сесії не встигну знову все накреслити. Це ж треба, теж мені, академік який знайшовся, відпустку йому академічну! Ну я йому й висловила:
-Ми вас з батьком ростили, годували, а ти мені що таке кажеш? Ти вже втомився? А ми з батьком не втомилися? Вчитися не хочеш, потім працювати не захочеш! Втомився він.
-Марійко, та не галасуй, що ти таке взагалі кажеш? В песика я почистив. Курам зерна дав. Так, сів на хвилинку, та ходімо разом компотику поп’ємо. Ох і вечір сьогодні теплий, повітря солодке.
-Ох, Іванку, переживала я. Адже вночі з цим Вітькою сидітиму. Щоб креслив, що треба, бо хто його знає, засне ще. Він же й в депо їздив, де забуті речі лежать. Так немає там, зник його цей тубус, взяв видно хтось. Каже, три ночі креслити треба, а може й більше. Я приляжу піду, відпочину. А ти, Іванку, дивись у мене, трави кроликам принеси.
-Приляж, Марусю, а я вже все, газетку потім дочитаю, пішов я поратися по хазяйству…
…Директор фабрики Віктор Іванович сидів у своєму кабінеті після ще одного напруженого робочого дня. Він відчинив вікно – яке ж ще тепле осіннє повітря.
Подумав – треба братові подзвонити. Андрій недалеко, у місті жив із сім’єю. На заводі працює, начальник зміни вже, людина він шанована – брат його, Андрій Іванович.
Брати з гордістю носять батьківське прізвище. Батько все життя на фабриці бригадиром працював. А матінка, медсестрою у сільській лікарні. Як же мама їх усіх виховувала!
І батька, і брата Андрія, і його Віктора. Тепер уже в них і сім’ї. У Андрія два сини та донька. А в нього, Вітьки, три дочки та синок, молоденький. Ех, матінку б їм зараз, вона б їх і пошкодувала, онуків своїх направила на правдивий шлях.
Пролунав дзвінок телефону:
-Здоров, братку, пам’ятаєш Вікторе, який день завтра?
-Здоров, Андрію, та ще б, звісно. От сиджу, матір із батьком згадую. Завтра батькові дев’ять, а матері – десять років уже, як їх нема з нами.
-Ну що, завтра зранку я з сім’єю приїду, разом на цвинтар до батьків з’їздимо?
-Так, брате, звичайно, все як завжди…
Віктор Іванович поклав телефон на стіл. Тоді також була тепла осінь. Усі вони зібралися у батьківському будинку. Яблук того року врожай був – усе посипано. Мати прилягла, а вони з батьком та з братом на городі грядки під зиму перекопували.
І раптом звук якийсь пролунав, різкий… Прощальний…
Не зрозуміли одразу. А в хату забігли і ахнули – мати на дивані лежить… От і все… Батько озиратися став безпорадно. Одразу швидку викликали, та куди вже… Все…
Сусід трохи пізніше невдало пожартував:
-Що, Іване, нікому більше сваритись на тебе? Спокійне життя настало?
Батько не зрозумів, кивнув невпопад, рукою махнув і відвернувся.
-Зрадила мене, Марічка, як же ти так, зрадила, без мене пішла, – прошепотів ледве чутно, а в очах такий сум не передати.
Цілий рік батько жив, як у тумані. Запитаєш щось, а він дивиться, дивиться, а потім – що ти сказав? Вибач, не почув. Але на терасці сидів, ніби й газету читає, а очі немов і не тут він.
На річницю пам’яті матері батько наче розбурхався. На цвинтар з’їздили, згадали, він все згадував її, і говорив, говорив.
Увечері застали його на терасці. Він сидів на дивані, а в руках – кофта в’язана материна. Притис її до себе.
-Тату, холодно ж, осінь, йдемо в дім.
Але він лише притискав до себе кофту:
-Холодно їй там, я ось їй приготував, з собою візьму кофтинку, тепленьку.
Батька не стало того ж вечора. Так і пішли вони в один день, тільки з різницею в рік.
Хтось скаже – сварилися, яке тут кохання?
А любов це! Така ось, проста. Яка за дітей переживала, синів у коханні народила і виховала. Всупереч усьому, гідних синів…