-Олю, пробач. Я виставив її. Це було вже неможливо. У нашій квартирі таке влаштувати!

-Це колись та й мало статися, – сумно посміхнулася Оля і поклала свою долоню на руку чоловіка. – Все правильно, Романе, все правильно…

…Батька свого Оля ніколи не бачила і звикла думати, що його зовсім не було. Її мама, Антоніна, завагітніла випадково від хлопця, з яким лише одного разу зустрілася.

Вони весело провели час, гульбанили. Як потім зізнавалася Тоня доньці, він просто скористався моментом, адже до цього вона ніколи такого не робила і була досить скромна дівчина, правильна.

А хлопець був, ох, який гарний. Вранці молоді люди розлучилися і більше ніколи не бачилися.

Пізніше Тоня зрозуміла, що вагітна. Її мрії про те, що вона вибереться з села в місто, вдало вийде заміж і житиме іншим життям, не здійснилися.

Потім вона неодноразово казала, що Ольга винна. Що, мовляв, через неї життя не склалося! Вирішила народити і ось, що з цього вийшло. Нічого хорошого. Особистого життя ніякого, перспектив теж. А все Оля, через неї все!

Мати зовсім не займалася дочкою і та була надана сама собі. Оля не раз думала потім про це, розмірковувала, коли вже стала дорослою і згадувала приказку про те, що мати не та, що виховала, а та, що виростила. А її виростила вулиця, отже, матері в неї зовсім не було…

Оля була пацанка. Цілими днями на вулиці з хлопцями гралася, не ївши.

Як уранці поїсть, то ввечері тільки приходила, коли мати вже спала.Вона готова була з’їсти все, що завгодно. З хлопчаками ходили на річку, на рибалку, лазили в чужі сади по яблуки, потім пісні під гітару співали до пізньої ночі.

У селі була лише середня школа. Після її закінчення мати вмовила свою сестру, яка жила в місті, дати притулок Олі, щоб та закінчила десятий і одинадцятий клас. Тоді Оля навіть подумала про те, що матері не все одно на неї, що вона любить і піклується про неї.

Але тітка якось відверто і виговорила, що Тоня її «Христом Богом молила» забрати «нахлібницю», тому що сил ніяких з нею немає. Хоч два роки її не бачити. А потім, глянь і взагалі «звалить» кудись у місту…

Зрозуміти злість тітки було можна. І так двокімнатна квартира, своїх дітей двоє, а тут ще й вона. І в той же час, Оля була вдячна родичці за те, що та все ж таки не відмовила і прихистила племінницю.

Вона намагалася поводитися «тихше води, нижче трави» і нікого не обтяжувати. Харчуватись скромно і мало вона вже звикла.
Вивчилася, в інститут не вступила, тоді вирушила у коледж – дуже вже хотілося самостійно жити і вступити хоч кудись, аби не терпіти ці погляди та поблажливі зітхання родичів, яких вона справді обтяжувала…

…-Олю, виходь за мене, га?

-Ти серйозно? Та навіщо я тобі потрібна така?

-Люблю тебе, люблю. Ось навіщо, – Роман обійняв тендітну дівчину.

Він подумав, що ніколи нікуди її не відпустить…

Зустрілися вони випадково в кафе, де Оля працювала офіціанткою. Сумний хлопець сидів за столиком і пив каву. Оля бачила, як від нього пішла дівчина. Вони прийшли удвох, Оля одразу звернула увагу на симпатичного хлопця.

Подружка Даринка, яка теж працювала там офіціанткою, проходила повз Олю з підносом і підморгнула їй, багатозначно вказавши очима на хлопця: мовляв, йди до нього, дивись який, не проґав…

А Оля скривилася, мовляв, ти що зовсім, чи що, він же не один, я не така, щоб дорогу комусь переходити. І тут його супутниця скочила зі стільця, щось єхидне промовила, кинула на стіл зім’яту серветку і стрімголов вибігла з кафе.

Якийсь час хлопець сумно сидів один, а потім підвівся і пішов до виходу. А тут Оля несла піднос до столика. Він зупинився, уважно подивився на дівчину, та зніяковіла, зупинилася, а потім акуратно пройшла повз хлопця: адже треба було працювати.

Хлопець повернувся до свого столика, зробив замовлення та сидів довго-довго, поки Оля не закінчила роботу. А потім він запропонував провести її. Так і почали зустрічатись.

Оля винаймала квартиру разом із трьома дівчатами-студентками. Роботу за фахом поки що не знайшла, і продовжувала працювати офіціанткою в тому ж кафе, куди влаштувалася, ще навчаючись у коледжі.

А Роман жив один, у квартирі дідуся, яка дісталася йому у спадок. А його мати жила в іншому місті. Вона була ще молода, і, як розповідав потім Роман Олі, дуже активно намагалася влаштувати особисте життя, поки, щоправда, безуспішно, син їй теж був тягарем і перешкодою.

А дідусь дуже любив онука і заповів йому житлоплощу, так Роман і потрапив сюди.

-Моя мама теж не дуже цікавиться моєю долею, переїхав та й гаразд, – зізнався якось Роман Олі. – Тож я цілком розумію тебе. Але ми вже люди дорослі і тому маємо самі про себе дбати. Батьки нам дали все, що могли, і за це їх треба шанувати. Я так вважаю.

-Звичайно, Романе, я згодна, – зітхала Оля. – Тільки іноді мені здається, що не все…

Коли вони вирішили побратися, то не думали, що вийде таке свято.

Все-таки своїм вони повідомили, і всі родичі збиралися приїхати. Весілля відзначали у кафе. Оля познайомилася зі свекрухою прямо біля ЗАГСу.

Жінка весела, симпатична, тримала під руку невисокого мужичка, який прийшов на свято, навіть не подбавши про свій зовнішній вигляд.

Джинси його були всі в якихось плямах, розтягнута футболка, яка знала кращі часи.

Мама Романа виглядала акуратно, але теж було видно, що сумочка у неї старенька та туфлі зовсім потерті. Олі стало шкода цієї жінки.

Видно було, що вона тримається за цього чоловіка, намагаючись влаштувати особисте життя, хоч якось, але сама Оля так не хотіла. Вона давно вирішила, що вийде заміж тільки з кохання.

Була й Ольгина тітка, зі своїми дітьми та чоловіком. Хлопчаки підросли. Вона посміхалася і навіть подарувала Олі та Ромі подарунок – набір кришталевих келихів.

Чоловік її стояв осторонь і, як завжди, мовчав. Оля зауважувала, що він взагалі дуже рідко розмовляє.

Зате саме він іноді допомагав їй робити уроки, коли вона жила в їхньому домі, бо працював учителем з математики, і Оля була дуже вдячна.

Приїхала і мати Олі. Одна. Обійняла дочку, привітала і навіть розплакалася, що, мовляв, як швидко йдуть роки, от і нареченою стала…

Оля мало не зворушилася, але мама надто налягала на ігристе і коли під кінець свята почала голосно щось вигукувати, співати пісні і чіплятися до всіх поспіль, стало не до сентиментів: Олі було дуже соромно.

Особливо їй було незручно перед Романом. Мати голосно говорила про те, як зазнавала незручностей заради того, щоб виховати Олю, як відмовляла собі буквально у всьому, як проводжала її до школи, як зустрічала, як хвилювалася за неї, як мріяла, що дочка вибереться в люди, вступить в інститут. Але не зрослося, та й добре, зате дочка нареченого хорошого знайшла, не те, що вона сама. Так і ніяк не щастить їй, ось доля-доля гірка …

-І, до речі… Гірко! Чому молоді не цілуються? Гірко! Гірко! – скандувала Антоніна, обводячи гостей каламутним поглядом.

Якось свято закінчилося і Тоню привели до себе ночувати Роман та Оля. Жінка і там продовжувала, то кричати і співати пісні, то плакати і оплакувати свою молодість. Молоді люди поклали її на своє ліжко, а самі вирушили гуляти нічним містом.

Якийсь час мама Олі жила в них. Вона ніяк не хотіла їхати: у місті їй сподобалося, крім того, вона вирішила, що тут зможе нарешті вдало вийти заміж.

Вдома від неї не було жодного спокою. Вона постійно десь зникала, часто поверталася додому під ранок, всіх будила і вимагала вести з нею задушевні розмови.

Якось вона знову прийшла звідкись весела і заявила, що Роман повинен їй купити квартиру поближче, адже вона не може жити далеко від улюбленої дочки.

Вона часто просила грошей, пояснюючи, що з роботи вона звільнилася і коли поїде додому, то жити їй буде ні на що. Роман давав їй гроші, а Оля бралася за голову і не знала, що робити. Виставити матір у неї не вистачало духу, але й жити з нею ставало нестерпно.

І ось одного разу Роман прийшов раніше з роботи.

Він відкрив двері своїм ключем і раптом застиг на порозі. З кімнати чулися якісь незнайомі голоси.

Він швидко роззувся, зайшов у залу і не повірив своїм очам! Посередині кімнати стояв накритий стіл, навколо якого сиділи дивні люди, яких він бачив уперше в житті!

Та й мати Олі, схоже, теж їх особливо не знала. Вся компанія безладними голосами голосно співала якусь тужливу пісню.

Він став на порозі і не знав, що йому робити. Нарешті він вирішив діяти.

Роман «вийшов із себе» і виставив усіх за двері. Разом із Антоніною. А потім переживав і відчував провину перед Олею. Так він був вихований, що мати є мати, яка б вона не була. Але це було вище за його сили.

Тоня щось вигукувала на сходовому майданчику і стукала у двері, вимагаючи впустити їх, потім сиділа на сходах і заявляла, що неодмінно дочекається дочку і вже з нею вони розберуться з Романом, який чесних людей на вулицю виставляє.

Вони самі його виставлять, ось! Рома зміг абияк виставити Тоню з під’їзду.

Оля прийшла з роботи і, дізнавшись про цю сцену, просто сіла, закрила очі руками і довго плакала. Їй знову було дуже соромно.

З Антоніною вони більше не спілкувалися. Вона спочатку телефонувала, але Оля не відповідала на дзвінки.

Потім дзвінки припинилися. Потроху Оля заспокоїлася, все поступово забулося. У них з Романом було справжнє кохання та щастя.

Скоро Оля дізналася, що вагітна, УЗД показувало дівчинку. Тільки дзвонити матері, щоб розповісти цю новину, Оля категорично не хотіла.

Вона переживала зіпсувати своє тендітне щастя…

Джерело