– 600 гривень, Олю. А що, думала, за дякую все це?

Я дивилася на брата, ніби він щойно сказав, що я йому чужа. Мішок картоплі стояв біля порогу, а між нами – щось невидиме, але важке, як бетонна стіна.

– Ти мені її запропонував, Артеме, – сказала я тихо. – Сам. Не просила. Ти подзвонив і сказав: “Привезу, як колись”. А тепер стоїш, як продавець на базарі.

– Та бо ти ж у місті, не бідна. Для тебе ті 600 – дрібниця.

Це навіть не про гроші було. Це було про те, що він більше не брат, а бухгалтер зі зошитом образ. Про те, що тепер усе в нас – за розрахунком. І навіть спогади – під ціною за кілограм.

600 гривень. Саме стільки коштувала та злощасна картопля, яка зіпсувала мені тиждень, зруйнувала ілюзії про родинну підтримку й відкрила старі тріщини між мною і братом. А ще – змусила мене вперше за довгий час подивитися на себе збоку. Це історія не про гроші. Це історія про ціну, яку ми платимо за мовчанку, гордість і нездатність сказати просте: я сумую за тобою.

Цей діалог трапився у вівторок. А я досі не можу його викинути з голови. Не через гроші – та що ті 600 гривень? Я на каву іноді більше витрачаю.

Мене здивувала сама суть. Те, що між мною і Артемом з’явилось щось схоже на цінник. І якщо бути чесною – це боліло сильніше, ніж будь-які рахунки за комуналку.

Колись ми були зовсім іншими.

Я пам’ятаю, як у дитинстві ми з братом дерлись на горище за старими книжками діда. Він був хворий на легені й завжди казав: “Книги – це ваше тепло, коли мене не стане”.

Тато пішов ще раніше, а мама працювала на молокозаводі, тож ми росли одне біля одного, мов щеплені до одного кореня. Але потім – як часто буває – кожен пішов своєю дорогою. І доріг цих уже не видно з вікон один одного.

Я поїхала в Полтаву вчитись на філолога, Артем залишився вдома. Його більше цікавили трактори, ніж книги. Потім одружився з Наталкою, завів господарство.

А я… я теж одружилася. І теж розлучилася. Мені пощастило з роботою – викладаю, маю затишну квартиру, не голодую. Але є одне «але» – у мене немає близьких поруч. Немає отого щоденного: “Ти як?” Просто… порожнеча, яку іноді засипаєш побутом. І ще трохи кавою.

Може, тому я так і зраділа, коли Артем подзвонив.

– Олю, ти ще картоплю їси? Бо в мене цього року рясно, то може тобі трохи скину. Як колись.

Ті три слова – як колись – звучали, як обіцянка. Наче щось ще можна повернути. І я погодилась. Навіть пиріг спекла до його приїзду – той самий, який мама пекла на Яблучний Спас. Я стояла біля духовки, наче актор перед виступом, репетируючи в голові розмову, де ми з ним сядемо, згадаємо дитинство, посміємось.

А натомість – 600 гривень.

Після того скандалу я довго ходила по квартирі, мов привид. Хотіла дзвонити – не дзвонила. Писати – не писала. Лише міряла кроками кухню і повторювала в голові ті його слова: Ти ж у місті, тобі не шкода. Начебто життя в місті – це автоматичний доступ до щастя, грошей і морального безсмертя.

Якби він тільки знав, скільки разів я засинала з телефоном у руці, бо нікому не було подзвонити. Якби знав, що я не пам’ятаю, коли востаннє хтось варив мені борщ, а не я комусь. І що ні кав’ярня, ні айфон не можуть обійняти, коли страшно.

Я розповіла про ситуацію своїй подрузі Лілі.

– А знаєш, – каже вона, – у вас обох якась образа з минулого. Це як стара заноза – її не видно, але вона болить, коли зачепиш. І ви зачепили. Всі ці “ти в місті”, “ти в селі” – то лише прикриття. Там глибше щось.

– Наприклад? – питаю.

– Наприклад, що ви обоє втомились від самотності. Але ніколи цього не скажете прямо.

Через кілька днів після сварки я поїхала до мами на могилу. Це було спонтанно – взяла квіти, поїхала в село. Артем там був. Стояв з відром води і мовчки натирав мармур. Побачив мене – не сказав нічого, тільки кивнув. Я поставила квіти, запалила лампадку. Ми стояли поруч і мовчали. Мама дивилася на нас з фотографії так, ніби зараз скаже: Та коли ж ви вже перестанете дуріти?

– Вибач, – раптом сказав він.

Я мовчала.

– Я подумав… може, то я перегнув. Просто… мені здається, що ти все маєш. А я – лиш город і шини на тракторі.

– А я думала, що в тебе є хоча б хтось, до кого можна приїхати без “рахунку”.

Він стиснув плечима. Потім дістав з автівки два пиріжки в пакеті.

– Наталка пекла. Бери. Безкоштовно.

Ми обоє засміялися. Трохи криво. Трохи з болем. Але по-людськи.

Цього року, коли я варила вареники, я вже не зважувала картоплю. Не рахувала, скільки мені вона “вийшла”. Бо зрозуміла: в житті головне – не скільки заплатив, а кому подзвонив, коли було зле.

А ви як вважаєте, чи справді родинні стосунки зіпсувались через гроші?

Чи, може, то просто зручна відмазка, щоб не говорити про справжній біль?

Джерело