6:30 ранку, а на кухні вариться кава і шкварчить яєчня – це мій чоловік готує своїй мамі сніданок. Також він кожен день дарує їй свіжий букетик квітів, подає їй капці, щойно вона заходить у квартиру після роботи.

Ми живемо в квартирі з мамою мого чоловіка Валентина, і свекруха називає його «Валюшкою». Не знаю, скільки витримаю, а розлучитися не можу, бо ми вінчалися і я чекаю на дитину.

Коли я виходила за Валентина, я не підозрювала, що фактично виходжу заміж за двох – за нього і його маму.

Спочатку це навіть здавалося милим: який турботливий син, який уважний, як цінує свою матір. Але коли це перейшло межу, я почала відчувати, що в нашому шлюбі мене просто ніби немає.

Якось увечері, коли я вже була на третьому місяці, ми з чоловіком сиділи в кімнаті й розмовляли про імена для дитини.

– Я думала, якщо буде хлопчик, назвемо Артемом, а якщо дівчинка – Софією? – обережно запропонувала я.

Валентин на секунду задумався, але відповісти не встиг – з коридору долинув владний голос його мами:

– Валюшо, а що це ти там вирішуєш без мене? Яке ще Софія? У нас у роду були Ганни, от і назвете Ганною!

Я глянула на чоловіка, сподіваючись, що він скаже щось на зразок «Мамо, ми самі виберемо ім’я для своєї дитини». Але він лише зніяковіло посміхнувся й кивнув:

– Ну, Ганна теж гарне ім’я.

Я змовчала. Але всередині все кипіло.

Щоранку моя свекруха зустрічає мене докірливими поглядами, ніби я чужа в цій квартирі. Хоча, по суті, так і є – це її житло. Але ж ми сім’я, і я ношу дитину її сина!

– Що це ти знову на сніданок приготувала? – невдоволено примружується вона, розглядаючи мою яєчню. – Валюшці таке не подобається.

– Він їсть і не скаржиться, – намагаюся зберігати спокій.

– Бо він у мене вихований, – вона пильно дивиться мені в очі. – Але я ж знаю, що йому краще. Я все життя йому готувала, ростила його одна, і ніхто краще за мене не знає, що йому потрібно.

Я ледве втримуюсь, щоб не грюкнути тарілкою.

Валентин заходить на кухню, і мама тут же посміхається йому:

– Валюшо, ти ж не любиш пересмажену яєчню, правда?

Він кидає швидкий погляд на мене, ніби просить вибачення, але потім киває:

– Ну так, мама знає, що я люблю.

І все. І крапка.

Одного разу я спробувала поговорити з ним серйозно.

– Валентине, ти розумієш, що ми вже сім’я? Ти маєш відділитися від мами хоча б емоційно.

– Що ти таке кажеш, кохана? – він подивився на мене з подивом. – Вона ж моя мама. Як я можу її кинути?

– Я не кажу про те, щоб кинути! Але у нас має бути свій простір, свої рішення!

Він зітхнув, взяв мене за руки:

– Моя мама дуже багато зробила для мене. Вона мене самотужки виростила. Я їй зобов’язаний всім.

– А я? А ми? Я, твоя дружина, твоя майбутня дитина? Ми для тебе на другому місці після мами?

Його очі забігали, він опустив голову.

– Не говори так, будь ласка.

Але відповіді я так і не отримала.

Кожен день мій чоловік приносить своїй мамі квіти, кожен день дбає про неї, кожен день ставить її бажання вище за мої.

Я відчуваю себе зайвою в цьому будинку, в цьому житті. Але піти я не можу – нас пов’язує і шлюб перед Богом, і наша майбутня дитина.

Що мені робити? Як пояснити чоловікові, що сім’я – це ми, а не його мама? Як знайти своє місце в цьому трикутнику, де я наче пусте місце?

Чи є у нас взагалі майбутнє?

Джерело