“50 років тому я запросив дружину на перше побачення. І тепер зі сльозами на очах довелося готувати останнє”

Мені й досі згадується та перша зустріч, коли Катерина стояла посеред університетського подвір’я, затиснувши в руках книжки.

Вона здалася мені такою тендітною, мов той весняний пролісок, і водночас сильною, немов коріння столітнього дуба. Тоді я хвилювався, як хлопчисько, і не міг вимовити й половини слів, які вертілися в голові. А вона, усміхаючись, дивилася на мене так, ніби знала, що я неодмінно стану частиною її життя.

Тепер, через пів століття спільних радощів і печалей, я стояв біля нашого ліжка та спостерігав, як Катя, така ж тендітна, щосили намагається підвестися. Недуга, що поволі забирала в неї сили, вже давно не дає спокою. Кожен крок – наче боротьба за виживання.

– Степане, ти впевнений, що мені треба йти? – тихо спитала вона, намагаючись не видати свого болю. – Я боюся, що підведу тебе.

– Не підведеш, – відповів я, міцно обіймаючи її поглядом. – Головне, щоб ми були разом.

“Я схопив її за руку. Якусь мить ми сиділи, як усе життя – разом. І це все, що нам потрібно. Ми їли повільно, смакуючи кожен шматочок. На смак звичайнісінька каша не була схожа на ресторанну версію – вона була кращою. Бо він була наша.”

Ці слова – частина моїх найглибших спогадів. Я згадав, як колись ми часто готували разом вдома і щоразу жартували, що готуємо не гірше за італійських шеф-кухарів. Момент, коли неважливо, що саме ти їси, а важливо – з ким.

Але тепер у мене в голові крутилась зовсім інша картина. Я бачив, як Катя намагається втримати рівновагу, як болісно смикається її рука. І все ж вона тримається за мою долоню, ніби вірить, що це додасть їй сил.

– Катю, ми можемо зробити все інакше, – сказав я, коли побачив, що їй занадто важко встати з ліжка. – Ресторан зачекає. Чому б нам не влаштувати побачення тут, удома?

– Тут? – Катерина здивовано зводить брови. – У нас же немає ні свічок, ні особливих наїдків.

– Свічки знайдуться, – я підморгнув. – А щодо їжі… Я зможу приготувати щось особливе. Пригадай, скільки років ти хвалила мої вареники? Або, може, знову зробити ту саму кашу з рибкою?

Катя задумливо нахилила голову.

– Каша з підсмаженим беконом… А ти ж пам’ятаєш, як востаннє ми готували цю страву разом? Ти тоді мало не спалив соус, тому що заговорився зі мною.

– І все ж тобі смакувало! – засміявся я, намагаючись підбадьорити її і себе.

За декілька хвилин я допоміг їй одягнути улюблену вишиту сорочку. Вона втратила вагу, тож ця сорочка здавалася на ній трохи завеликою. Але Катерина наполягла, що саме в ній хоче зустріти свій вечір.

– Чому саме ця сорочка? – поцікавився я, подаючи їй стілець, аби вона перепочила.

– Пам’ятаєш, як я колись прийшла в ній на наше побачення, а ти сказав, що я найгарніша дівчина в усьому Києві? – вона ледь посміхнулася. – Я хочу, щоб ти знову так на мене подивився.

Ми перейшли до кухні. Я витягнув зі шафи невелику червону свічку та поставив її посеред столу. На стіну повісив старий ліхтарик, що створював тепле жовте світло. Дістав із шафи дві кришталеві склянки, які ми колись купили на річницю весілля. До “червоненького” ми вже не могли доторкнутися через Катерині ліки, тож я налив домашній вишневий сік, з яким завжди асоціювалися зимові свята.

– А тепер магія, – сказав я, взявшися за приготування. – Сподіваюся, мій соус не зіпсує твого апетиту.

– Ти ж пам’ятаєш, я завжди казала, що мені найсмачніше все, що ти робиш.

Під час готування ми вели розмови про минуле. Про перші роки спільного життя в маленькій орендованій квартирі на околиці Києва, про народження доньки Оленки та сина Миколи, про ті вечори, коли ми разом слухали платівки і мріяли про власний дім.

Катерина пригадала, як я ніс її на руках, коли вона зламала ногу, і як вона доглядала за мною, коли я лежав після оперативного втручання. За ці п’ятдесят років було стільки історій, які ми розділяли навпіл, немов паляницю на двох.

Каша вийшла дивовижною, принаймні мені так здалося. Я акуратно розклав її по тарілках, прикрасив зверху натертим сиром та листочками базиліку. Катя втомлено, але щасливо усміхнулася. Ми сіли навпроти, долоні наші торкнулися. У напівтемряві кімнати відблискувало полум’я свічки, створюючи затишну атмосферу.

– Мені так смакує, – прошепотіла вона. – Аж не віриться, що я тут сиджу з тобою і можу відчути цей аромат.

– Головне, що ти поруч, – відповів я, дивлячись їй у вічі.

Ми їли поволі, бережно смакуючи кожен кусочок. Кожен наш рух здавався прощальним, і я з усіх сил відганяв від себе ці думки. Я бажав, щоб цей вечір тривав вічно.

– Мені хочеться танцювати, – раптом сказала Катерина, коли ми майже доїли. – Дай мені руку.

Вона спробувала підвестись і зробила кілька кроків, підтримуючись на моїй руці. Я обережно обійняв її за талію, і ми почали поволі рухатись під тиху мелодію, яка грала з мого старого радіоприймача.

– Тобі не боляче, Катю? – запитав я, відчуваючи, як слабшають її руки.

– Трішки… Але це нічого. Я хочу запам’ятати цей танець, – вона поглянула на мене теплими очима, в яких блищала й радість, і сльози. – Дякую, що ти поруч.

Ми майже стояли на місці, тільки ледь похитувались, щоб створити ілюзію танцю. Я пригорнув її ближче, ніби намагаючись поділитись власною силою. Її подих ставав важчим, і раптом Катерина обм’якла в моїх обіймах.

– Катю! – я з острахом подивився на її обличчя.

Її очі ледь розплющені, губи мимохіть тремтять.

– Не хвилюйся… Просто втомилася, – прошепотіла вона.

Я допоміг їй сісти у крісло й поклав їй руку на плече. Вона востаннє глянула на мене, і її очі ніби говорили більше, ніж могли слова. А потім повільно заплющила повіки.

Я довго сидів навпочіпки, тримаючи її за руку і слухаючи, як затихає її подих. Усе сталося спокійно, майже непомітно. Свічка танула, а я раптом згадав усі наші вечори, ранки, миті щастя й невеличкі суперечки.

Катерина відійшла тихо, просто під час нашого останнього танцю.

Місяць по тому я зайшов до нашого улюбленого ресторану вже сам. Офіціантка, яка давно нас знала, провела мене до столика біля вікна. Запитала, чи замовлятиму я те саме, що завжди.

Я мовчки кивнув. Та коли принесли їжу, вона була уже не такою. Не тому, що кухар щось не додав, а тому, що не було поруч Катерини, чиї жарти й безмежна любов робили кожну страву особливою.

Я доїв мовчки, думаючи, що вперше вечеряю сам. Дістав з кишені невеликий пожовклий клаптик – давню чеканку з нашої першої зустрічі. Поклав її поруч із тарілкою й відчув, як у середині стискається все від болю і водночас виникає теплий спогад про наше життя.

Тепер я хочу запитати вас, дорогі читачі. Чи варто було мені робити спробу влаштувати це останнє побачення, ризикуючи здоров’ям Катерини, чи, можливо, краще було залишитися з нею в лікарняній палаті під наглядом?

Як ви гадаєте, коли ми любимо близьку людину і бачимо, що її сили тануть, чи варто боротися за останні щасливі миті, навіть коли вони можуть бути болючими?

Джерело